Розділ сьомий Історія Міністра

Пазл. Головоломка. Картинки на моніторі Максимового ноутбука.

— Дурня, — проказав він, відчуваючи, як дедалі холодніше стає в підвалі.

— Правда, — крізь зуби процідив Толік.

— Я хотіла по-доброму з тобою домовитися, — шепотіла Аня. — Ти непоганий хлопець… був.

— І як би ти зі мною домовилася? — Арсен сам здивувався, як низько й грубо звучить його голос.

— Це була Іванова ідея…

— Це моя ідея, — раптом знову роздратувався Толік. — Твій Іван, зрозуміло, геній, але це придумав я.

— Добре… Добре…

Стало тихо. Потріскував ґнотик. Аня помітно нервувалася: той, кого вона чекала, давно мав би з’явитися.

— То що ви від мене хотіли? — мовчанка гнітила Арсена сильніше за будь-які погрози.

Аня подивилась на Толіка.

— Є один шлях, — сказав той знехотя. — Якщо людина непомітно спивається, потрошку, не чує вмовлянь… То треба підмішати їй у горілку сильнодіючий препарат. Щоб їй було від нього дуже, дуже погано. Щоб на горілку більше дивитися не могла.

— У тебе великий досвід у таких справах, — сказав Арсен.

— Заткнися! — гаркнула Аня, і в її голосі було стільки ненависті, що Арсен похолов.

Знову помовчали.

— Продовжую, — рівно сказав Толік. — Нехай п’яниця — це людство. Нехай горілка — віруси, якими труїть його Ма… тобто воно. Тоді ти, Арсене, міг би ввійти в мережу й… отруїти мережу. Так, щоб усі, хто подивився на екран, — усі відчули й зрозуміли, що це вірус. І чим він загрожує. Щоб більше ніколи не дивилися. Ніколи. Ні в комп, ні в телевізор…

— Дурниці…

— Ні в ноут, ні в мобілку, ні в ай-под… Ні в монітор коло каси, ні…

— Ви ненормальні, — сказав Арсен. — Тоді людство здохне. Людство без інформаційних технологій…

— А хто нас підсадив? — пошепки викрикнула Аня. — Хто нас підсадив на цю гидоту?!