Розділ сьомий Історія Міністра

— Це не гидота, — Арсен з острахом на неї глипнув, Аня зараз лякала його набагато дужче, ніж Толік з його кулаками. — Це прогрес, спілкування, нові можливості…

— Нові можливості, — сказала Аня, і від сарказму в неї затремтіли губи. — Нові іграшки. Та Максим же… точніше, воно, ліпить з людства якусь… щось ліпить, я не знаю. І всі навколо шаліють. Повільно, тому зразу не помітно. Та де ж він, він мав прийти півгодини тому… Де він?!

— Ти от що, ти поки подумай, як це технічно можна зробити, — пробурмотів Толік, скоса дивлячись на Арсена. — Фокус у тому, що ти не можеш впливати на залізо. Не можеш порвати кабелі по цілому світі, переплавити жорсткі диски або позбивати супутники…

— Не можу, — сухо підтвердив Арсен. — Що далі?

— Впливати на користувачів, — сказала Аня.

— Як?

— Ти вірус, тобі видніше, — пробурмотів Толік. — Наприклад, можна завішувати програми, пускати на одне коло багато разів… Зациклити людину, щоб цілий день робила те саме, те саме. Зуби, наприклад, чистила…

Арсен моргнув. Йому уявився батько, як він стоїть над умивальником, залитим кров’ю, і тупо тре пластмасовою щіткою — без щетини вже, без половини ручки — по м’ясу, що лишилося від ясен на місці випалих зубів…

— Це я тобі влаштую, — сказав він, дивлячись Толікові в зіниці. — Персонально тобі.

— Толіку, дочекаймося Івана, — нервово сказала Аня. — Він краще пояснить. Де він, що з ним могло…

Вона замовкла.

Десь нагорі обережно стукнули двері. Почулися кроки по сходах; точно, це підвал у заміському будинку, подумав Арсен. У нього сам собою втягнувся живіт: мав з’явитися хтось, наділений владою. «Ти його не знаєш. Але незабаром познайомишся…»

Двері в кутку приміщення, низькі дерев’яні двері, без стуку відчинилися. Арсен побачив спершу силует — за спиною в чоловіка було світло, сонячний весняний день пробивався навіть у підземелля. Арсен примружив свої запалені, хворі очі.

— Привіт, змовники, — весело сказав знайомий голос.

Толік схопився, перекинувши стільця. Аня лишилася сидіти. Арсен, так само сидячи на столі, впізнав Максима, — у шкіряній кепці козирком назад. У легкій вітровці лимонного кольору. Цей колір був добре помітний навіть у напівтемряві.

— Що ви намалювали на хлопчикові? Орхідею? Арсене, поздоровляю, ти тепер схожий на Аню з її тату. Що, ви розквасили йому носа?!

— Нічого, — швидко сказав Арсен. — Я… впав.

— Як ти… — придушено проговорила Аня. — Як ти нас…

— Як я вас знайшов? Інформація бігає не тільки в мережі. Усе — ліки, і все — отрута… Ох, це з іншої опери. Ходімо нагору, тут холодно, наче в могилі…

Толік скинув руку.