Розділ сьомий Історія Міністра

Арсен витяг телефон і простягнув їй. Аня швидко глянула на монітор, потім здерла кришку й швидше, ніж Арсен устиг втрутитись, витрусила на землю акумулятор і чіп.

— Ти що робиш?!

— Нічого, — сказала вона з певним жалем.

І пирснула йому в лице смердючою рідиною з балончика.

Він отямився на столі — від того, що холодне й липке притислося до голого живота. Він сіпнувся. Руки були зв’язані, ноги теж, і лежав Арсен у самих трусах.

Не може бути. Мені це сниться. Я зараз прокинуся.

Він підняв голову й побачив свій живіт у слабкому світлі самотньої лампочки. Живіт був обліплений липкою тканиною, і ця тканина повільно відшаровувалася.

— Швидше! Він очухався!

— Тихо. Вже.

Липка тканина залисніла, згортаючись, одліплюючись од шкіри. Арсен побачив свій білий живіт, і на ньому великий чорний візерунок, дуже знайомий: орхідеї.

Орхідеї. Аня. Це перебивна картинка, фальшиве татуювання, з тих, що продаюсь улітку на курортах. Тільки дуже велика.

— Все, — знесилено повторив другий голос, жіночий. — Блоковані тепер твої утиліти… І цифронутися ти не зміг би, навіть якби знайшов сигнал.

Він впустив голову. Потилиця м’яко стукнула об стільницю. Над ним схилилася Аня — бліда, із запалими очима. Чи це її двійник?

— Не битимешся? — запитала пошепки.

— Ти… ти дурна? Що ти робиш?!

— Битимешся?

— Ні.

— Толіку, розв’яжи його.

— Хай так побуде.

— Розв’яжи, я сказала… Значить так, Арсене. Ми в підвалі, мобілки тут не беруть. Дах екранований. Жодного компа поблизу, жодної мобілки, навіть годинника електронного. Будемо вважати, що воно нас не бачить. Бо якщо воно нас знайде й тут… Тоді я взагалі здаюся.