Розділ сьомий Історія Міністра

Дуже яскравий спалах різонув по очах. Гахнув постріл, луною вдарився об стіни й зазвучав удесятеро голосніше. Толік вистрілив ще. Арсен на секунду побачив себе всередині гри — стрілялки, шутера.

Максима відкинуло від дверей. Він коротеньким крочком одступив на сходи; Арсен побачив, що під розстебнутою вітровкою лимонного кольору в нього біла футболка, і що по ній розповзаються червоні квіти.

Нічого не кажучи, Максим звалився на дерев’яні сходи. Там, за дверима, було світліше, і можна було роздивитися його бліде, вічно небрите лице, задерте гостре підборіддя й чорну нитку крові з куточка великого рота.

Аня з шумом видихнула.

— Холодно, наче в могилі, — повторив Толік. — Анько, тут лопата є?

Вона нічого не встигла відповісти. Максимове тіло здригнулося, наче мертвий хотів устати. Арсен придушив крик. Максимове тіло здригнулося ще раз — і раптом стало розпливатися, зникати, як зникають в іграх трупи завалених монстрів.

Розтав, неначе в кислоті, одяг. Через кілька секунд оголився кістяк. Просіли ребра під власною вагою, тріснув вискалений череп. Моторошні останки ще трохи полежали на сходах, а потім розтали остаточно. Залишилися тільки свіжі, липкі плями крові на сходах.

Толік залаявся.

Він лаявся монотонно, без перерв і без повторів, видаючи весь запас матюків, які знав змалку, з пісочниці, і потім довідався в школі, і потім почув в армії, і потім додав у колонії, і дивно було, як кілька коренів можуть давати таке розмаїття. Аня мовчала. Арсен не бачив її обличчя.

— Що тепер робити? — тихо запитав Арсен, коли вже й Толік охрип і замовк, і затяглася довга-довга пауза.

Відповідаючи йому, ляснули нагорі двері. Почулися кроки, Арсен побачив ноги в блискучих франтівських черевиках, у чорних відпрасованих штанях; чоловік, схожий на молодого клерка, спустився в підвал і зупинився в дверях, як перед тим Максим. У чоловіка було розумне, чисто виголене обличчя з маленьким шрамом — ніби кінчик носа відрізали, а потім пришили назад. На переніссі сиділи окуляри в тоненькій золотій оправі.

— Іване, — простогнала Аня.

Вона кинулась до нього й повисла на шиї. Вона цілувала його, плакала й цілувала його лице, а чоловік, обіймаючи її однією рукою, дивився поверх її плеча на Арсена.

Потім підморгнув.

Арсена наче окропом облило. Аня плакала, шепотіла цьому чоловікові ласкаві слова, обіймала його, а Арсен уже знав те, що їй знати в жодному разі не можна — вона просто вмре на місці…

— Привіт, змовники, — сказав цей новий чоловік, ніжно відсторонюючи від себе Аню.

Та, здається, навіть не розчула його слів. Зате Толік напружився.

— Тут тільки що грохнули Макса, — бухнув він без передмов. — Згнив за хвилину…

— Він же персонаж, — неуважно сказав Іван. — Якби всі персонажі, вбиті в ході гри, валялися, де їх наздогнала доля…

— У «Ядерному розпаді» так і валяються, — хрипко сказав Арсен.