Розділ сьомий Історія Міністра

Вони не бачилися більше місяця. Нічого дивного: в якусь мить Арсен перестав себе стримувати і все їй виклав, як своїй. Усе, про Максима й про себе, про утиліти, про життя всередині мережі. Він хотів стати перед нею добрим чарівником. А може, просто хотів похизуватися. А скоріше за все, шукав співрозмовника: бо, крім Максима, він ні з ким не міг говорити відверто, але Максим увесь час вимагав, щоб Арсен вмикав розпізнавачку неправди: «Маєш? Користуйся».

А вмикання «Піноккіо» вбиває довіру. Навіть вимкнений «Піноккіо» вбиває довіру, це Арсен зрозумів з великим запізненням. Він був до кінця відвертий з Баффі, він відчував радість од того, що був з нею відвертий, йому й на думку не спадало берегти її від новин, які могли її налякати. І він, звісно, все зіпсував: Баффі після цього відсторонилася, сховалася. Арсен образився. Потім пробачив. Потім став боротися з бажанням подзвонити Баффі. Потім став потихеньку спостерігати за нею з мережі.

Два тижні підряд, без перерви й майже без сну, Баффі гралася в «Дівочий закон» і навіть знайшла можливість листуватися з Мар’яною, увійшовши в її мережевий, тобто тепер ігровий, щоденник. Дуже скоро виявилося, що це листування нікуди не веде: гра не розкривала таємниць і не давала додаткових відомостей. Гра хотіла тільки, щоб у неї гралися: Баффі опинилася всередині сюжету, потім усередині ще одного сюжету, і так далі, доки вона не викинула диск з грою на сміття.

— У мене було таке відчуття, що я людину викидаю, — зізналась вона потім Арсенові.

Вона зовсім було впала в депресію, але тут на ринку з’явилися «Сонячне коло» та «Лебедине озеро», дві кришталево-чисті, прозорі й дуже оптимістичні розробки від «Нових іграшок». Першу було зроблено з абітурієнтки театрального, істоти такої життєлюбної, що пластикова упаковка диска здавалась теплою. З кого було зроблено другу, Арсен не питав. Він чекав дзвінка, обережно натякав про себе, чекання помалу переходило в манію; Арсен виношував уже геть дурні плани, коли Баффі подзвонила йому після півторамісячної перерви й запропонувала зустрітися.

Щойно піднявшись з метро, він підійшов до краю тротуару, виглядаючи відповідну машину:

— Що ти хочеш, «мерс», «лексус»? Дивись, тут їх повно, на вибір. Хочеш, якийсь депутат нас по місту покатає?

— Краще пройдімося, — напружено сказала Баффі в нього за спиною. — Хоч трохи побудьмо отак… на сонечку.

— Ти боїшся? — він здивувався.

— Просто не хочу, — вона не дивилась йому у вічі. — Не хочу сідати в машину до депутата… ні до кого.

— Як хочеш.

Вони пішли поруч, не торкаючись одне одного, позапихавши руки в кишені. Їхні тіні, ще довгі, але вже не такі, як узимку, повзли по вологому весняному тротуару. Сонце відчутно гріло спини.

— Весна, — сказала вона непевно.

— Твої батьки вдома?

— Так, — вона помовчала. — А що?

— Нічого…

Горобці обліпили голу тополю і цвірінькали, як сотня трамваїв.

— Я скучав за тобою, — це була чиста правда.

— Що буде, Арсене? — запитала вона те, заради чого затіяла зустріч.

— Та те, що завжди. Те ж і буде.