Розділ п’ятий «Влада слова» та «Чікси»

— Ніхто… Я хотів з вами говорити. Мені подобається на вас дивитися.

— Ти зухвалий.

— Ні, я просто нуб, новачок, я кажу, що думаю… Ви дуже мені подобаєтеся. Ви…

Говорячи, він ступнув уперед, обійняв Квіні й завис на ній важким одягом. Поєднав обриси — так картою накривають карту. Дідько його знає, який це вигляд має збоку: як обійми… Чи як глюк, помилка в грі: буває, хтось зайде в стіну без дверей, чи персонажі зіллються…

Лице Квіні, тонке золотаве лице, вивернулося навиворіт і наділося на Арсена, мов маска. Дихати! Квіні завмерла; зараз у неї обірветься зв’язок з сервером…

Є.

Не стало пам’ятника. Арсен висів, наче шуба на вішалці, ось він, найнеприємніший момент роботи з «Причепою».

Ще за мить він виявив, що сидить за столом. Навколо темрява. Гола лампочка без абажура… Що за місце?

Він побачив руки на клавіатурі. Жіночі. Спокійно, Квіні, спокійно, дорогенька. Де ти? Це твій будинок? Чому так темно?

Жінка встала. Арсен висів на ній скафандром, і пора було перехоплювати керування. Де тут дзеркало? Де папір? Зараз ти напишеш нам, хто ти, де живеш. Ми роздрукуємо скріншот, і…

Жінка зупинилася посеред кімнати з голими цегляними стінами. Під ногами — бетон. Підлоги нема. Новобудова? Ні, скоріше стара квартира під капітальним ремонтом. Дуже капітальним. Ні меблів. Ні клаптика паперу чи тканини. Тільки біле вапно, лампочки на кручених шнурах — у кожній кімнаті… Скільки тут кімнат? Багато. Ціла анфілада. Де ж дзеркало?!

Жінка, корячись його наказові, повільно рушила до дверей. Зупинилася. Витягла телефон. Чудово, подумав Арсен. Відішли CMC. Навіть не треба відсилати: просто набери текст. Я побачу.

Дисплей телефону освітився. Жінка вибрала ім’я в «Контактах» — «ОрхОЗ».

— Я вловила вірус, — сказала без передмов. — Не можу визначити який. Допоможи. Терміново.

А нехай йому, подумав Арсен.

— Як уловила? — запитав жіночий голос у телефоні, спотворений, і через це ніби знайомий.

— На балу.

— Висмикни кабель. Вимкни все. Чекай, я приїду з інструментом.

Тоненька ниточка, що перетворювала жінку на Арсенів ігровий персонаж, порвалася. Він знову став одягом, безвладною куфайкою на її плечах. Дуже важка, майже гладка, вона міркувала швидко й волю мала залізну. Він відчував її, як відчувають напругу високовольтної лінії — дроти тріскотять, під ними неприємно й моторошно стояти. Свідомість жінки була поруч, за непрозорою тонкою стінкою. Арсен міг би залізти їй у голову, як колись був заліз у свідомість до рідного батька… Ні, не міг. Тоді поруч був Максим. А з цією жінкою наодинці нізащо не впоратися.

Його власні думки розшарувалися — був страх, як уві сні, коли тікаєш і не можеш тікати, коли лежиш, дуже слабкий, на рейках і чуєш, як стугонить, ідучи, поїзд. І була цікавість: отже, вона — Квіні? Тоненька, мов соломинка для коктейлю, Квіні — персонаж товстухи, що живе за компом серед голих цегляних стін, на бетонній підлозі. Хто вона? Дзеркало, хоч би мені дзеркало…