Розділ «Володимир Михайлов НУДНА РОЗМОВА НА СВІТАНКУ»

— Ще ні, професоре, але близький до цього.

— Не смійте спати! Саме зараз ми не можемо цього собі дозволити. Ви тільки подумайте: адже місце, де ми знаходимося, — це єдине місце, придатне для посадки!

— Дуже зручне місце, — погодився Горін.

— Не спіть! Хочете, заспіваємо пісню або я розповім анекдот. Замолоду я знав безліч смішних… Не спіть: прийде новий корабель і сяде тут!!!

— Цього не можна допустити, — над силу вимовив Горін.

— Ні в якому разі! Ви розумієте, що треба зробити?

— Дати знак небезпеки. Скажімо, хрест. Але як?

— А ми?

— Звичайно! Ми самі! Тільки ми не встигнемо.

— Мусимо встигнути, мусимо!..

Кров, як і раніше, крапала із розсіченого лоба і плеча, у скафандрі вже утворилася невелика калюжка, грудьми Горін лежав у тій калюжці і відчував, як із кожною краплею з нього витікає життя, а натомість приходить сон, що має, втім, іншу назву… Він поворушив руками, приміряючись, як то буде повзти.

— У мене мало шансів, професоре. А у вас?

— Я, на жаль, нетранспортабельний, як кажуть медики. Звичайно ж, якби ми були більш передбачливі, то прихопили б, виходячи, візок. А так… Бачите, друже мій, у мене розтрощені ноги, і щось лежить на них, шматок обтікача, чи що. І лежу я похило, тут такий рельєф. Як ви гадаєте, до мене далеко?

— Близько кілометра, — прикинув Горін. — Коли ми вийшли з корабля, то встигли розійтися метрів на чотириста, а потім вибух зажбурив нас ще далі… Так, судячи з того, як ми чуємо один одного, щось близько кілометра, адже рації в нас слабкі.

— Ви повинні доповзти, звільнити мене від обтікача, випростати і лягти зверху хрестоподібно.

— Ви гадаєте, вони…

— Не знаю, чи зрозуміють вони, що це означає, але сідати не будуть, щоб не спалити нас. Спустять людину… А там уже розберуться.

— Повзу, — сказав Горін.

Він і справді поповз. Обігнув понівечене крісло, біля якого була відносно рівна місцина і можна було рухатися без побоювання розрізати скафандр. Там, де лежав професор, доведеться повзти набагато обережніше: там, очевидно, більше металевих уламків. А повзти доведеться по дузі, обминаючи місце, де стався вибух: цей район напевне не пройти навіть на ногах. Горін повз, стукаючись головою об внутрішню поверхню шолома і відпльовуючись, коли кров, що стікала по обличчю з лоба, потрапляла на губи.

— Мені дуже незручно, друже мій, — мовив Сєров, — але мені доведеться скоро залишити вас самого. У мене зім’яло регенератор…