Розділ «Володимир Михайлов НУДНА РОЗМОВА НА СВІТАНКУ»

— На таких, як я, мало що впливає. Недаремно ж в інституті мене дражнили Верблюдом.

— Гм… — Горін відчув певну ніяковість.

— Що? А-а, ну звісно… Зайве постачати вас загальновідомою інформацією. Я, до речі, не ображався, оскільки брав до уваги свою рідкісну невибагливість та витривалість.

Горін пробурмотів щось нерозбірливе. Кожен, хто був знайомий із профілем Сєрова та його манерою задирати голову й позирати на всіх звисока, легко міг би встановити генезис цього прізвиська.

— Та-а-ак, студенти, студенти… Обов’язково прийміть що-небудь від головного болю, чуєте?

— Минеться, — мовив Горін втомлено. — Все минає…

— Ну-у-у, колего, як же вам не соромно! Не вистачає лише, щоб ви стали скиглієм. Наймерзенніша порода людей. Ви згодні? — Сєров замовк і через кілька секунд якось ніби аж вдоволено констатував: — Одначе, ви мене не слухаєте. Так я й гадав. Про що ж ви думаєте?

Горін думав про Лілію; крісло, на яке він зараз дивився, належало їй. Але щось казати Сєрову про Лілію не було сенсу.

— Просто так… Думаю взагалі…

— А оце вже погано. Ніколи не треба думати взагалі. Завжди — конкретно. Це необхідно для роботи й, окрім того, допомагає підтримувати належний тонус. Отож почнемо з аналізу конкретної ситуації, якщо не заперечуєте.

— Навряд чи це нам під силу, — зітхнув Горін. — Ми не спеціалісти.

— Еге ж, — мовив старий. — Не спеціалісти. Але наш обов’язок перед спеціалістами… Та не змушуйте мене проголошувати тривіальні речі. Почнемо з конкретної ситуації.

Горін поглянув на годинник: до світання лишалось уже небагато.

— Хвилиночку, професоре. Скажіть: ви оптиміст?

— Я? Та як сказати, друже мій… Вважаю, що вчений за природою своєю повинен бути здоровим песимістом. Тому що, знаючи неможливість досягнення кінцевої мети — абсолютного знання, він все одно робить усе можливе для осягнення частковостей. Певна річ, виходить при цьому з об’єктивних даних. І займається цим усе життя. Все життя! Цього ви не забули?

Горін відповів після короткої паузи:

— Ні, не забув…

— От і чудово. А ви часом не зголодніли? Я хочу їсти.

Сєров голосно заплямкав. Але Горіну їсти все одно не схотілося. Відчуття було таке, ніби він наївся на все життя.

— Ну от, — задоволено сказав старий. — Отже, почнемо з того, що нам пощастило.