Розділ «Світлана Ягупова МЕТАПРОГРАМА»

Довідавшись про його нічні вилазки у космос, Дев’ятий відразу ж попередив про те, що все це не так безпечно, як йому здається. Чи то фізичний, чи то духовний космос не терпить дилетантів, одинаків-любителів. “Бажано, — сказав він, — записувати свій стан: проаналізуємо, зробимо висновок”.

Через кілька днів Мишконогов приніс професорові віддрукований на машинці

За півхвилини пройшов усі ступені АТ-1: розслабився, викликав відчуття тепла й приємної важкості. Хилило до сну, та зусиллям волі відкинув його. Почалися аутогенні розряди: звук обірваних струн. Як тільки закрутило, постарався уявити себе в польоті і ледь було не закричав від картини, що відкрилася внутрішньому зору. Я мчав над якоюсь планетою, поверхня якої була помережана коричнево-кам’яними візерунками гірських вершин і яруг. Ніби віття гігантських дерев, покрите блакитно-зеленою памороззю льодовиків, вони розпласталися по лику планети. А втім, уже наступної миті я летів над чорною океанською впадиною, стрімко знижуючись і кожною клітиною вбираючи простір, що аж бринів у вухах. Опустився зовсім низько, але як тільки привиділось, що ось-ось зарию носом землю, відчув, як перетворююся в істоту мікроскопічних розмірів, і вже не страшило мене оте стрімке падіння. Засліпило яскраве різнобарв’я. Навколо мене літали незвичайні істоти дивного забарвлення: золотисто-перламутрові, сріблясті, блакитні, з райдужно розмальованими тендітними крилами і величезними ніздрюватими очима. Якась зелена потвора стрибала у заростях гігантських переплетених стовбурів. Колінця її були вигнуті назад, і мені чомусь здалося, що вона чує… ногами.

Незвичайна різноманітність живих істот і природних форм приголомшувала. Ромби і квадрати, овали і кола, куби й многокутники — усі ці конструкції літали, рухалися або ж були приліплені до грунту.

Якимось особливим чином я переміщався загадковою планетою. Розумів, що це не сон, що я лише на грані сну, і намагався не упустити з поля зору вражаюче видовище з силою-силенною найрізноманітніших об’єктів.

Істоти відкритої мною планети розглядали мене з не меншою цікавістю і виявляли прихильність, можливо, тому, що я час від часу міняв форму, величину. Я зустрічав дивовижних тварин, покритих пухирчастою шкірою, з язиком-жалом, що був удвічі більшим від їхнього тіла. Вони стрибали, повзали, літали, вгризалися у грунт. Я бачив оази з буйною рослинністю і випалені сонцем пустелі, дрімучі ліси і всіяні кратерами вулканів мертві простори. Неначе міфічний Лінкей, я проникав зором у глиб землі й океану, знаходив там не менш різноманітне життя, аніж на поверхні. Мене полонили океанські істоти, прикрашені різнокольоровими ліхтариками й величезними голубими лампами.

Моєму зору відкрились широчінь і простір, я став усевидящим. Ця несподівано набута властивість була настільки захоплюючою, що виходити з цього стану здалося нестерпним. Зникло відчуття часу, тому й не знаю, коли я все ж таки заснув. Побачене в просоночному стані стало уві сні сюжетно струнким. Істоти екзотичної планети намагалися вступити зі мною в контакт: по-дружньому тяглися до мене щупальцями, лапами, хоботами, кожен кликав до свого дому, і кожна мова, кожен жест були навдивовижу зрозумілі З-поміж привітань і запрошень найчастіше чулося: “Пізнай!”. “Пізнай!” — шелестіли прозорі крила. “Пізнай!” — мигтіли спалахи очей. Та я лише дивувався, приголомшений цим багатим пульсуючим життям.

Мандрівна ніч не минула безслідно — прокинувся я з сильним головним болем.

Наступні звіти були аналогічні цьому. Щоночі Мишконогов мандрував в інопланетних світах.

— Цілком імовірно, — казав він професору Дев’ятому. — що я ніколи не стану космонавтом, але хто заборонить мені уявно літати?

— Ніхто, — підтверджував професор, і при цьому якось дуже замислювався.

В будівельно-монтажному управлінні помітили, що Мишконогов змінився: став більш упевненим у собі, припинив розмови про котельню і в обличчі його з’явилося щось притаманне людині, збагаченій неабияким житейським досвідом. Головний інженер навіть поцікавився, чи, бува, не одружився він? Чи, може, їздив у закордонну подорож? Мишконогов лише посміхався, та відкривати своїх секретів не наважувався, знаючи можливу реакцію на подібні одкровення.

Минав сьомий місяць його занять АТ-2, коли трапилося щось непередбачуване, хоч півроку тому й боязко очікуване.

На бриючому польоті він врізався в океанські води уже обжитої планети й блаженно поплив поміж люмінесцентних істот. “Пізнай!” — булькнув йому у вухо якийсь головоніг. “Пізнай!” — завібрувала жива срібляста торпеда. І зненацька пролунав вибух, який викинув Мишконогова не лише зі сну, а й з постелі. По стінах кімнати стрибали відблиски пожежі. Він підбіг до вікна й обімлів: редуктор-розподільник метрів за п’ять від вікна був охоплений полум’ям. “Якийсь негідник підсунув цигарку!” — гарячково майнуло в голові. Підбіг до телефону, тремтячими пальцями набрав номер пожежної.

Хвилин за п’ять приїхали дві машини, і вогонь швидко погасили. Одначе сон утік. Вперше за сім місяців Мишконогов знову почув шум двигунів і легку вібрацію посуду в серванті. Як бувало колись, тоскно подумалось: “В разі чого не тільки від моєї квартири, а й від усього будинку мокрого місця не лишиться”.

Торік він навмисне спускався до котельні поглянуть, що там робиться. Оператор, дівчина із заспаними очима, заспокоїла, що котел зовсім не схожий на кухонну каструлю, з якої виривається пара, що всередині його — чавунні труби-змійовики, схожі на кімнатні опалювальні батареї, і коли лопне якась секція, нічого страшного не трапиться. Щоправда, може виявитись несправною горілка, і тоді при скупченні газу буде невеличкий вибух, але ж це трапляється і з звичайнісінькою газовою колонкою чи плитою. Словом, утішили його, а він, дурень, і повірив у те, що так уже й нічогісінько не загрожує. Який же мудрій поставив редуктор прямісінько в нього перед носом?

Погані думки, обганяючи одна одну, мчали галопом. Суворо наказав собі: по черзі розслабити кожен м’яз, викликати відчуття тепла і приємної важкості, зняти напруження й заснути, інакше завтра йому не працювати. “Сплю, сплю, — почав вселяти собі при кожному видиху, та раптом стрепенувся: — А чому, власне, сплю? Може, якраз і не треба спати?”

Встав, увімкнув світло, заклав до машинки аркуш паперу і посміхнувся: “Як це там у пародиста — до ЖЕКу писати чи відразу в ООН?”

До ранку вистукувала машинка, виливаючи на папір те. що нагромадилося в душі за кілька років і про що так легко забулося за допомогою вправ, котрі вчили літати уві сні. “Майже в кожній квартирі діти… За останні два роки… Давно могли підключити будинок до котельні, але через чиюсь недбалість забули…” — сипалося з-під клавіш червоної, ніби розпеченої від напруження, “Уніси”.

“Та кому ж пам’ятати про це, як не мешканцям”, — майнуло з досадливою злістю на власну інерцію. Запечатав послання в конверт і, йдучи на роботу, взяв із собою. Біля під’їзду зіштовхнувся з купкою пенсіонерів, які жваво обговорювали нічну пригоду.