Прокинувся від якогось пожвавлення в аудиторії, розплющив очі і побачив перед собою професора Дев’ятого. Той дивився на Мишконогова так дивно, що він, мов ужалений, підхопився, ще не розуміючи, в чому справа, та вже здогадуючись, що став центром уваги публіки. Лише за якусь мить зрозумів: він був мокрий з ніг до голови. Піт — якщо піт може виділятися в такій кількості — збігав з його волосся, просочував сорочку, капав з холош.
— Вибачте, я ліг у ванну прямо в одязі, — невиразно промимрив він, промокаючи вологою хустинкою чоло, обличчя, шевелюру.
Лектор не відривав від нього зляканих і захоплених очей. Потім, ніби не довіряючи власному зору, Дев’ятий доторкнувся долонею до його мокрої сорочки і сказав:
— Разюче. Вперше зустрічаюся з такою феноменальною аутосугестією. Ви надто гіпнотичні.
Про це Мишконогову було відомо й без нього. Ще хлоп’ям помітив: варто було побачити у когось бородавку, як невдовзі така ж самісінька вискакувала і в нього на тому ж місці. Щоб позбутися її, обмотував бородавку червоною ниткою, як навчала бабуся, а на світанку закопував нитку в дворі. За кілька днів бородавка зникала.
— Голубчику, ви можете вселити собі що завгодно, — професор дивився на нього майже закохано. — Бідолаха. Але й щасливчик. Бідолаха тому, що, не володіючи самозахистом, постійно ризикуєте накликати на себе безліч неприємностей.
— А щасливчик?
— Тому, що з таким же успіхом можете стати і господарем подій. Якщо не заперечуєте, працюватимемо разом. Мені такі люди потрібні.
Додому Мишконогов повернувся з почуттям людини, яка відшукала скарб, але ще не знає ні вартості, ні кількості коштовностей, що містяться в ньому. Так, певне, саме того вечора, після лекції, перед ним зазоріло щось, що залежало не від випадкових обставин і ситуацій, а лише від нього самого, чим він міг розпоряджатися за власним розсудом і бажанням. Через певні риси характеру навряд чи буде він підніматися по службових сходинках. Імовірніше всього, так і залишиться звичайнісіньким інженером будівельно-монтажного управління. Та ніхто не заважає йому підійматися по сходинках власного духу.
Під час чергової зустрічі з Дев’ятим він запитав:
— Що я можу?
— Усе, — відповів той. — Ви можете абсолютно все. — І завалив Мишконогова літературою, різноманітними методичками по виявленню прихованих можливостей організму. Тоді й довелося придбати югославську друкарську машинку — на ній зручніше й швидше готувати конспекти.
Час настільки ущільнився, що навіть за Кірою ніколи було страждати. І добре, що колишня дружина нічим не нагадувала про себе. Ніби й зовсім її не було. Повернувшись з роботи, він сідав за машинку і до пізньої ночі клацав на ній формули самонавіювань, поради психологів і розробки лекцій професора Дев’ятого з техніки АТ.
Півроку, мов норовистого коня, приборкував Мишконогов власну підсвідомість, пам’ятаючи, що вона мудріша від нього, але й бездарніша, хоч за собою тягне еволюцію у два мільярди років. І несвідоме, й свідоме не слугували одне одному, однак були тісно зв’язані, хай і не міцним, але ж мостом, котрий потрібно було так налагодити, аби безбоязно ходити по ньому туди й назад.
Перші три пункти метапрограми, складеної разом з професором, виявилися нескладними. Зате п’ятий пункт дарував різні неприємні несподіванки. Скажімо, коли за візуальний об’єкт бралася його колишня дружина Кіра, внутрішнє видіння видавало не лише її зі всіма деталями одягу й обличчя, а й Дорогова, суперника Мишконогова, чию мармизу бодай зроду б не бачити. Та так виразно, з усією аутогенною яскравістю появлялися обоє, що можна було розгледіти ґудзики на костюмі Дорогова і родимку на лівій щоці у Кіри.
І все ж результати надихали. Щоденні тренування витіснили страх перед котельною, поступившися місцем вірі у високу гарантію автоматики. Шум двигунів тепер сприймався як робота двигунів космічного корабля, а стан невагомості, що досягався при повній релаксації, ще більше доповнював цю схожість.
Мишконогов не без гордості називав себе психонавтом.
Відпрацьовуючи чіткість візуалізації об’єктів із заплющеними очима, він усе рідше викликав у пам’яті Кіру, зате намагався уявити, як відкривається люк космічного корабля і він виходить у зоряний простір. Захоплююче, незрівнянне видовище! Коли віддалявся з навколоземної орбіти, планета здавалася золотим яйцем, затишно і бережно обкладеним блакитною ватою атмосфери. Повертаючись на орбіту, бачив планету в яскравому електричному мерехтінні, яке при бажанні можна було сприйняти за помпезний салют чи тривожні блискавиці. А оскільки він виганяв невроз, вигідніше було розшифрувати наземні спалахи як святковий салют.
Настав час, і Мишконогов навчився не лише відриватися від Землі, а й проникати в глиб уявного космосу. Вправи з візуалізації вдало поєднував із замовленнями снів і відчував особливе задоволення від усвідомлення того, що по ночах, коли всі безпам’ятно сплять, він мандрує дорогами Всесвіту.
На роботі так і свербів язик розповісти про свої нічні пригоди. Але стримувався, боячись набути репутації “чокнутого”. Довелося обмежитись розповідями професорові Дев’ятому.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ризиконавти» автора Панасенко Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Світлана Ягупова МЕТАПРОГРАМА“ на сторінці 2. Приємного читання.