Розділ «Світлана Ягупова МЕТАПРОГРАМА»

І так далі, й тому подібне.

Чомусь ті, хто скаржився, були впевнені в тому, що чиновницьку товстошкірість можна пробити лише одним способом: грамотно написавши папір і віддрукувавши його. Та й Мишконогов повірив у магію друкованих рядків, навіть якщо вони й вийшли з-під машинки, а не друкарського лінотипу. До певного часу він з презирством і навіть огидою ставився до тих, хто пише скарги. Але після того, як у відповідь на лист до ДАІ біля в’їзду у двір було встановлено знак заборони стоянки автомобілів і дворові діти тепер безбоязно каталися на велосипедах, у ньому запульсувала бійцівська жилка. Виходило, що порядок у світі багато в дечому залежить і від нього. Щоправда, відповідь з приводу котельні була невтішною: її обіцяли перевести з підвалу тільки в наступній п’ятирічці. Та він вирішив не залишати розпочату справу, і некрасиве слово “скаржник” стосовно себе переробив на дещо гучніше поняття — “борець за влаштування побуту й буття”.

Одначе помітив дивну закономірність: у ті дні, коли доводилося вести боротьбу з непорядками, погано ладилось з АТ-2: не вдавалося вийти на міжпланетний рівень. Невдовзі встановив точно: кожна бійцівська акція забирала чимало психічної енергії, тим самим позбавляючи його задоволення літати по ночах у космічних широгах.

— Що з вами? — обурювався професор Дев’ятий. — Ви на очах втрачаєте навички навіть початкового аутотренінга, і незабаром відкриєтесь для всіх житейських вітрів і блискавиць. Згадайте, яким подряпаним, беззахисним знайшов я вас півроку тому. День у день ми разом вибудовували для вас надійний панцир. Ви досягли того, що під силу небагатьом: стали не лише володіти собою, а й робити незвичайні виходи в інші світи. Пам’ятаєте, самі стверджували про те, що життя постачає вам блідіші враження, аніж сновидіння. Ви закреслюєте нашу спільну працю.

— Лайте мене, лайте, — погоджувався Мишконогов. — Моя вина в тому що я не вмію бути гармонійним.

— Ех ви, психонавт!

Не раз виникало бажання знову повернутися під захисток уявних мандрівок, однак уже не міг залишити машинописний пост, такий нібито хиткий, ненадійний, але й багато в чому дієвий, бо ж з’ясувалося, що муж-диктатор почав поводитися вдома дещо стриманіше, взуттєвий комбінат все ж таки налагодив виробництво зручного взуття з індивідуальними супінаторами, а вихователька дитсадка, що збиткувалася над п’ятирічним Мишком Леденцовим, пішла на овочеву базу комірником.

Невдовзі професор Дев’ятий розчарувався в Мишконогові по-справжньому: заклавши до ЕОМ звіти про його нічні пригоди, він одержав несподіваний результат.

— Отже, підсумуємо, — з легкою мстивістю сказав професор під час їхнього останнього побачення, вирішивши покласти край марній траті часу. Крах психологічного експерименту викликав у нього неприязнь і ледь не ворожість до Мишконогова. — На скількох планетах, на вашу думку, ви побували? — запитав він у легкому передчутті удару по самолюбству цього м’якотілого.

— На п’яти, — без запинки відповів Мишконогов і перелічив планети, яким дав назви, залежно від свого емоційного стану, перебуваючи на кожній з них: Похмура, Тривожна, Привітна, Радісна, Загадкова.

— Так от, — професор зачекав трохи, а потім безжально обрушив на нього висновки ЕОМ: — Характеристики чотирьох планет — не що інше, як різне сприйняття однієї і тієї ж планети.

Мишконогов дивився на нього недовірливо і приголомшено, намагаючись стримати посіпування лівої щоки.

— Ваші літаючі квіти і сяючі чудовиська, — продовжував професор майже злорадно, — не що інше, як метелики і бабки, восьминоги і скати. Ваше внутрішнє око перебувало в стані то підзорної труби, то мікроскопу, і земні істоти набирали незвичайних форм, величини й забарвлення.

— А той, з вухами на ногах? — засумнівався Мишконогов. — Я виразно відчував, як він прослуховує мене своїми довгими кінцівками з вигнутими назад колінцями.

— Звичайнісінький коник-стрибунець. — І, помітивши у Мишконогова нервовий тик, змилостивився. — Не дуже розстроюйтесь. Справа в тому, що описання Загадкової планети поки що не знайшло аналогу з чимось земним. Тому можете сподіватись, що все-таки подолали земне тяжіння. — І додав з надією: — Можливо, продовжимо досліди?

— Ні, — категорично відмовився Мишконогов, вирішивши однак тої миті, що ще раз відвідає планету. Знав, що це коштуватиме йому чималих зусиль, оскільки вже багато ночей, як тільки голова торкалася подушки, засинав безпробудним сном — надто стомлював вихор скарг і сусідських прохань, що закрутив його, знайомих і незнайомих, але відмовитися від взятої на себе ролі уже не міг.

Тієї ночі з великими труднощами вдалося зменшити своє “я” до розмірів крихітної цяточки, можливо, атома. Не зразу втямив, що це за джунглі, щосекунди висвічувані електророзрядами. Довго блукав по стеблах-галереях, доки не здогадався, що їх перетин — не що інше, як п’ятачки синапсів власного мозку. А коли зрозумів це, похолонув і зіщулився від жаху і захоплення. Десь зовсім поруч давали знати про себе легким випромінюванням чи пульсацією безліч невидимих тайників. Усією своєю маленькою істотою відчував: он за тією перегородкою — його вміння проникати поглядом крізь будь-які стіни, он там — дар перевтілення, завдяки чому можна змінювати форму тіла, ставати деревом чи птахом, а ось тут — можливість змушувати власні клітини ділитися до безкінечності й практично бути безсмертним. Туга і відчай накочувалися на нього в міру того, як узнавав про себе щось таке, що робило його всемогутнім. Однак було відчуття, ніби хтось зв’язав його і кинув у криницю, звідки не докричатися, не вилізти. Засліплений спалахами, слабий і безпам’ятний, він блукав у потемках, сподіваючись нарешті прозріти й відшукати вхід до комори, де замуровані його можливості. Та якщо й були такі двері, то як же йому, маленькому, підняти гулліверівські ключі, в сотню, тисячу разів більші й важчі від нього самого? Нарешті очі адаптувалися до спалахів, і він побачив щось на зразок замкової шпарини завбільшки з вікно. Це був вихід. Для чого ключі, коли можна йти напролом? Став дертися вгору і вгору, розбиваючи до крові лоб і коліна, а коли нарешті досяг мети, пролунав приголомшливий дзвінок.

Він розплющив очі. Хтось наполегливо добивався в двері. Досадливо пробурмотівши, поплентався босоніж відчиняти. На порозі стояла Курилка.

— Вибачте, я з листом від мешканців двору. Будь ласка, віддрукуйте. Ми тут просимо будівельників не викорчовувати марно дерев і не мити машини в озері — усе ж таки вода в ньому джерельна.

— Я вам що, мер міста? — гаркнув він щосили своїм кволим горлом, від чого боляче стисло груди, й замовк, зустрівшись з докірливим поглядом Курилки. Труснувши ріденькими фарбованими кучериками, вона вже збиралася зникнути, коли він вихопив папір у неї з рук і зачинив двері.