Розділ «Василь Головачов КАЛІЮГА»

— Офіційним не можу, мені необхідно відвідати приятеля, терміново. Вигадай щось, завтра о десятій я маю бути в аеропорту. Дякую, Руте!

Не даючи Макнівену оговтатися, Аліссон натиснув важіль і почав обдзвонювати відповідні служби по бронюванню місць на літак і доставці квитків додому. Потім розшукав карту штату і заглибився у вивчення географії околиць Тонопи. Коли він уже брався за справу, то готувався до неї грунтовно, з ретельністю досвідченої, битої не раз людини, загартованої життєвими знегодами.

Він був старший за Кемпера на три роки, однак схильність до риску, порою навіть з відтінком авантюризму, прозирала в його рисах так чітко, що в свої тридцять п’ять Аліссон мав вигляд студента, а не доктора палеонтології і археології з восьмирічним стажем. “Хлопчачий” вигляд уже не раз чинив з Норманом недобрі жарти, в тому числі і в шлюбі, коли на третьому році подружнього життя дружина раптом намірилася попихати ним, взяти “під каблук”, за виразом Кемпера, що й призвело до розриву. Проте Аліссон не втратив нічого з того, що цінував: незалежність, самостійність, потяг до пригод і хлопчачу посмішку.

Вранці у понеділок Аліссон спакував у саквояж дозиметри, щупи, пінцети, молоток, ніж, набір пакетів і о десятій вилетів на “Боїнгу-747” компанії “Ейр Пенсільванія” до Лас-Вегаса, звідки літак місцевої лінії за дві години без пригод приставив його в Тонопу.

Кемпер чекав на нього біля трапа, засмаглий, худий, усміхнений сліпучою посмішкою кіноактора. Хвиля вигорілого до жовтизни волосся падала на його жилаву шию, приховуючи давні шрами. Вдягнений Вірджін був у льотний комбінезон, що сидів на ньому, мов улитий.

Вони обійнялися.

— За нормою належало б відвезти тебе спочатку до готелю, — сказав Кемпер, забираючи саквояж Аліссона і показуючи рукою на джип, який стояв поблизу. — Сідай, це наша. Але в мене змінилися обставини. Зараз ми повечеряємо, ти розкажеш про себе і — гайда.

— Тобто як гайда? — Ошелешений Аліссон покірно дав посадовити себе в машину. Кемпер сів поруч, і джип швидко побіг бетонним полем до лівого крила аеропорту — довгого барака з гофрованої бляхи.

— У нас із тобою лише два дні плюс сьогоднішній вечір на всю розвідку. На середу намічається чергове випробування… е-е… однієї штучки…

— Не мнися, що ви там зриваєте?

Кемпер засміявся, зупиняючи машину так, що Аліссон ледве не проломив головою вітрове скло.

— Всього півсотні кілотонн під назвою “Тайгершарк”, і що головне, зовсім недалеко від того місця, куди я тебе везу на екскурсію, миль за двадцять. Тому-то нам і слід поспішити.

Вони спустилися в напівпідвал і повечеряли в їдальні для льотного складу аеропорту, розповідаючи один одному останні новини.

— Ну, а чим конкретно ти займаєшся в даний час як учений? — поцікавився Кемпер, що не скаржився на відсутність апетиту ні замолоду, ні в зрілому віці.

— Пишу трактат про корисність шкоди, — булькнув курячим супом Аліссон. — Причому вже другий.

— А без жартів?

— Я цілком серйозно: займаюся теорією корисності шкоди. Ти вже чув, мабуть, що динозаври повимирали близько трьохсот мільйонів років тому?

— Ну, коли їх немає зараз, то очевидно повимирали.

— Є кілька гіпотез, які визначають причини регресії рептилій: спалах наднової недалеко від Сонця, тривала галактична зима — при можливому проходженні Землі крізь смугу пилу, нагромадження помилок у генетичному коді тощо. Всі ці фактори завдали непоправної шкоди фауні і флорі нашої планети, чи не так? Ну, а я намагаюся довести, що така шкода надзвичайно корисна для еволюції приматів і взагалі прогресуючих форм життя.

— По-моєму, це дурниці.