Розділ «Василь Головачов КАЛІЮГА»

— Не дрейф, вибух підземний, трусоне трохи і все. Не наближайся до осипу, щоб не засипало ненароком. Але якщо не хочеш лишатися, візьму із собою, хоча це пряме порушення інструкції.

— Гаразд, залишусь. Але тобі доведеться зв’язатись з одним чолов’ягою в Пітсбурзі, він нам знадобиться як спеціаліст.

— Хто він?

— Пітер Маклін, біолог, непоганий хлопець… до речі, брат моєї колишньої дружини. Хоча він у цьому не винний.

Кемпер стенув плечима, однак заперечувати не став.

Антирадіаційні костюми вирішили не надягати, взяли тільки ліхтар, дозиметр, фотоапарат, зарядивши його особливочутливою плівкою. Сутеніло, коли вони вилізли на перевал і побачили м’яку, мінливу ніжно-зелену хмару світіння над напівутопленим кістяком суперзавра. Кістки світилися зеленим, а порода, земля і каміння довкола — жовтим, лише подекуди в цій жовтизні проблискували яскраво-червоні й вишневі іскри, немов жарини або кінчики сигарет. Дивитися на цю світляну феєрію можна було не відриваючись цілу ніч, проте Кемпер знав межі допитливості та ризику.

— Схаменися, Нормане, тут фон теж небезпечний, а зайві рентгени мені ні до чого, та й тобі так само.

Аліссон налаштував фотоапарат, зробив з десяток знімків, і вони попленталися назад, підсвічуючи під ноги ліхтарем.

Перед сном Аліссон визирнув із намету, і небо, запотіле довкола уламка місяця перламутровим туманом, здалося йому твердим, мов кістка.

Кемпер полетів о десятій ранку, залишивши Аліссону намет, костюм, запас концентратів і рушницю.

— А вона навіщо? — мляво поцікавився стомлений Аліссон: він не виспався, цілу ніч його мучили кошмари.

— Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де згубиш, — посміхнувся Аліссон. — Нехай полежить у наметі, тобі все одно на собі її не тягати, а їсти вона не просить. Забажаєш глянути на “нульову точку” — ось тобі бінокль, видирайся якнайвище на гірку і дивись, напрямок — норд. Хоча навряд щось побачиш, крім хіба що гейзера наелектризованого пилу.

Літак Кемпера, здаля дійсно схожий на пузатого птаха, злетів і зник за скелями. В пустелю повернулася тиша, яка переривалася лише рідкими посвистами вітру. Аліссон зітхнув і взявся до роботи.

За дві години він встиг облазити кістяк суперзавра, взяти зразки грунту в пластикові пакети, сфотографувати всі деталі, сподіваючись на те, що фотоплівка витримає короткочасне перебування в радіоактивній зоні, і з побожністю й жахом помилуватися на зародки всередині зловісних коконів: обидва здалися палеонтологові явно підрослими за ніч і тепер упиралися в стінки яєць подобою лап і хвостів.

Переповнений враженнями, Аліссон повернувся в табір. Дорогою спітнів так, що штани й сорочку довелося викручувати. Він похапцем переодягся в сухе, прихопив бінокля, збираючись залізти на одну з найближчих скель-штоків, як раптом здалеку долинув наростаючий рокіт і над наметом низько пролетів військовий вертоліт. Аліссон бачив, як пілот здивовано — в нього аж щелепа відвисла — дивиться на табір і трясе головою. Вертоліт ледве не ввігнався в гірський схил, зробив пірует і повернувся. Завис над площадкою, здіймаючи хмару пилу. Сів. Відчинилися дверцята, з кабіни вивалився пілот у чорній формі й химерному шоломі і, підбігши до Аліссона, заволав, перекриваючи шум двигунів своєї машини:

— Якого біса ти тут стирчиш, ідіоте?! За три хвилини “час нуль”! Тобі що, жити набридло?!

— Я б не сказав, — стенув плечима Аліссон. — Хіба “Тайгершарк” лежить просто під нами? До нього ж миль із двадцять.

На кілька секунд пілотові немов заціпило, потім він схопив Аліссона за руку і потягнув за собою. Палеонтолог вирвав руку, він нічого не розумів.

— В чому річ, містере квапливець? Займайтеся своєю справою, я вам не заважаю.

Льотчик дивився на нього, ніби зустрів валаамову ослицю.