Розділ «Базар»

Андрій здригнувся і підняв голову. Чорна тінь, що начебто вирішувала його долю під гірляндою навпроти, ступнула вперед, зайняла собою весь простір перед прилавком з купальниками… Андрій побачив, як у страшному сні, кругле обличчя з холодними витрішкуватими очима…

— Усе, — ледь чутно сказав продавець. — По твою душу… І надовго. Такі меблі зараз…

У цей момент напереріз круглолицьому метнулася маленька, тремтяча, непоказна тінь. Завмерла між Андрієм і його незабарною долею.

Підняла невпевнено руку.

Там, де в людини знаходиться кисть, у тіні була затиснута металева штучка.

Брелок з нержавійки — потьмянілий, але ще досить виразний: якийсь птах… Квітка… Щит…

– Іди, — ледве чутно сказав продавець купальників. — Таки… Йди, і удачі тобі… Удачі…

Андрій, похитуючись, вибрався через прилавок.

Навколо був чужий світ — настільки чужий, що навіть космічний холод марсіанських печер у порівнянні з ним здавався б затишним. Маленька тінь стояла, погойдуючи металевою підвіскою, як свічею. Дочекавшись, коли Андрій підійде, вона повернулася і рушила уздовж ряду — серед чорних тіней. Серед невірних вогників. Серед маревного світу, у який Андрій відмовився б вірити, якби не сувора необхідність…

І Андрій рушив услід.

…Курточка була зовсім легка — будь-який серйозний дощ пробивав її навиліт. Вона не витримувала сильного вітру; зате в її кишені одного разу розкришилася Тоньчина пудра… Чомусь їй нікуди було покласти пудреницю… І Андрій запропонував свою кишеню… А пудрениця візьми та й трісни…

З тих пір монети, що Андрій зсипав у кишеню, виявлялися обсипані тонким шаром пудри.

Маленька тінь ішла вперед. Андрій ледве встигав за нею; тінь несла перед собою брелок із нержавійки, як смолоскип. Як вірчу грамоту. І великі тіні розступалися перед нею і перед Андрієм.

…Що з нею сталося потім? Вона загубилася… Лисніли лікті, кишені в сотий раз прорвалися і вже не підлягали лагодженню… Півроку курточка без діла висіла в шафі, а потім Антоніна, безжалісна до мотлоху, винесла її до сміттєвих баків.

Чому дружина ніколи не радиться з Андрієм — навіть у справах, що стосуються саме його?

Маленька тінь запнулася. Сповільнила крок. Опустила руку з затиснутим у ній брелоком. Оглянулася на Андрія; він не бачив її обличчя, тільки угадував. Це було обличчя підлітка, дівчини, а може, й хлопчика. Дуже коротке волосся і вузьке підборіддя заважали точно визначити…

Навколо зімкнулися важкі погляди. Нахлинув страх…

Вони гуляли із синами, Ігор був у Тоні в «кенгурушці», а Костик — у Андрія. Памперс був бракований чи інша технічна неполадка, але куртка виявилася мокрою наскрізь… Костик дивився на батька круглими блакитними очима, нерішуче посміхався, а водоспад тим часом пробивався крізь «кенгурушку». Андрій реготав, і в сміху його не було ні краплі нещирості — у той момент він пишався сином, ніби той полетів у космос…

Брелок із нержавійки здригнувся — і піднявся знову.

Маленька тінь ішла від ряду до ряду, темні силуети розступалися перед нею, і слідом ішов Андрій. Шелест поліетилену над головою голоснішав… Крізь звичні базарні звуки — шерехи, голоси, бурмотання радіо, побрязкування, потріскування — раптом прорвався шум мотора, ніби машина проїхала зовсім поруч…