Розділ «Базар»

— До котрої години ринок працює? — знову запитав Андрій. Зазвичай, як він знав, торговці починали збиратися вже о шостій, а якщо покупців було мало, то й раніше.

Касирка знову знизала плечима, поглянувши на Андрія з великим сумнівом:

— А поки люди є… працює.

— Людей немає зовсім, — сказав Андрій. — Не бачу, щоб щось купували.

Касирка знизала плечима втретє, і Андрій, облишивши її, звернувся до продавщиці кепок і беретів:

— Мені треба вибратися звідси терміново до стоянки, до шосе. Не підкажете, як краще пройти?

— По сорок п’ятому ряду, — сказала жінка, пригладжуючи чорну кепку спеціальною щіткою для ворсу. — Від хот-догів повернете праворуч.

— Хлопче, я тобі дам п’ятірку, щоб ти мене звідси вивів!

Хлопчисько років чотирнадцяти, що торгував кросівками, з жалем похитав головою:

— Немає на кого товар залишити.

— Дам десятку. Попроси, нехай сусіди доглянуть.

— Ні, — хлопчисько зітхнув. — Не можна. А ви йдіть прямо, від двісті п’ятого місця — ліворуч, і потім ще ліворуч, і будете прямо на шосе…

Андрій скрипнув зубами. Він почувався справжнім ідіотом — заблудитися на ринку! І блукати, як дурень, четверту годину підряд!

Він утомився. На годиннику було уже вісім, проте торговці не поспішали збиратися. Вони, як і раніше, лузали насіннячко, розгадували кросворди, переговорювалися, іноді пропонували Андрію приміряти туфлі чи вибрати футболку. Крізь розриви в брудному поліетилені виднілося небо — дні в липні довгі, але не нескінченні, і незабаром почне сутеніти…

За нападом роздратування прийшла апатія. Андрій купив собі хот-дог, присів на складаний стільчик для примірювання взуття і заспокоївся. Зрештою, базар спорожніє, зробиться прозорим, як ліс у листопаді, і тоді можна буде легко знайти вихід. Треба ж, понатягували мотузок, понавішували ганчір’я, влаштували лабіринти — не дивно, що в них так в’яло йде торгівля…

Пройшов убогий дощик. Тихенько постукав по поліетиленових полотнищах.

Антоніні, подумав Андрій, може, на користь буде деякий струс. Дружина так звикла до того, що от він, безвідмовний, домівка — робота, гараж — господарство, завжди під боком, завжди тягне свого воза… Нехай уявить хоч на хвилину, що з ним щось трапилося. Що він у гречку скочив, зрештою. Адже Андрій, видний молодий чоловік, може хоч раз у житті таке утнути?

Ця думка розвеселила його. Він їв хот-дог, запиваючи мінеральною водою з пластмасового горлечка пляшки, і посміхався.

Стемніло. На прилавках запалили де свічки, де електричні лампочки. Тьмяні плями світла лежали на горах білизни, на рулонах туалетного паперу, на полірованих тушках сувенірних олівців «Донбас», що казна-як затесалися серед засобів для прання та чищення.

Жоден продавець не починав збирати товар, ніхто не думав іти додому. Андрій, що ледь волочив ноги, брів вузьким проходом під нависаючим поліетиленом, і йому здавалося, що він спить.