Розділ «Неспокій»

Сміливо ми підемо в бій за владу Рад…

— Скільки разів можна помирати, Андрійку?

— Скільки разів можна помирати, Ксеніє?

Догоряв вечір, ішов геть зі старого цвинтаря. Порожньо стало, розбрівся народ мертвий під свої хрести та зірки. Постояли червоний боєць і білий офіцер над спорожнілим вічним домом Сергія Ксенофонтовича, що був народним учителем…

— Як у дитинстві, Ксеніє. Скривдять — пожалітися хочеться хоч кому-небудь. Тільки я вже тоді знав: не можна жалітися.

— Не можна, Андрійку.

Загустала вечірня пітьма, закликаючи ніч. Відпустка кінчалася. Скаржитися було нікому.

— Почитай вірші, Андрійку! Ти, напевно, багато віршів знаєш.

— Знав. Забулося все… Ось пам’ятаю — про війну.

Зітхнула Оксана, сподіваючись почути зовсім про інше. Але заперечувати не стала. Про війну, так про війну.

— Ці вірші друг мій написав — штабс-капітан Вершинін. У батальйоні нашому — Першому офіцерському — його вірші всі любили.

Помовчав поручик, відступив навіщось на крок.

Червоних тисячі багнетів,

три сотні нас.

Але ми пройдемо крізь їх полки

востаннє.

І кров під шаблею гаряча,

і помста свята…

А хто віддячиться катам —

Бог знає.