Розділ «Неспокій»

— Вас обманули — не нас! — скинулася дівчина, зачувши ворожий підступ у мові поручика. — Життя у вас було антинародне, і загинули ви антинародно, за імперіалістів і вашу Антанту. Не вірю я в рай попівський, але, навіть якщо є він, нічого таким, як ви, у ньому робити. Розлучила вас з народом кров, вами пролита, навічно!..

Хотів відповісти Андрій Разумовський, як звик, на повний голос, але чомусь не став. Подивився вперед, усміхнувся:

— Дядько Бик іде. Зараз у церкву пожене!

Не всім дано мертвих бачити, бо це — порушення вічного порядку. Тільки, бува, іноді і закон тріщину дає. Пірнув якось хлопчик у ріку раків наловити, відкрив очі — і крізь донну каламуть побачив голову з чорними рогами, глянув у мертві білки круглих очей…

Потонув бик, упавши з обриву. Не стали діставати — і сусідів не попередили. Виринув хлопчик, зайшовся ревом, доплив до берега, ковзнув долонею по липкому глею. Відкачали, та тільки від того дня бик-утопленик так і стояв перед його очима. А ще стали його очі розрізняти мерців — та й дещо інше, чого живим бачити не дозволено.

Тепер уже дядькові Бику сьомий десяток пішов. Сивий став, кощавий, страшний. На цвинтарі бував часто, оскільки вважав своїм обов’язком порядок серед мертвого народу підтримувати. А що ж то за порядок, якщо в такий день душі хрещені церковну службу пропускають?

— Чому не в церкві? — насупився дядько Бик, підходячи ближче до дівчини й поручика. — Скільки вас усовіщаю, скільки умовляю! І панотець про вас справлявся, гнівався сильно.

Поручик знизав плечима, Оксана ж і зовсім відвернулася. Буде їй, члену революційного комуністичного союзу молоді, якийсь піп указувати!

— От уже чорти вас вилами виховають! — пообіцяв дядько, грозячи худим пальцем. — От уже…

— Пред’явіть! — не витримав Андрій Разумовський, морщачись, немов від зубного болю. — Чортів пред’явіть, потім уже про інше поговоримо!

Тупнув розгніваний дядько Бик ногою і далі пішов — інших порушників у храм Божий заганяти.

— А якщо пред’явить? — посміхнулася дівчина, задоволена такою відповіддю, нехай навіть відповіддю ворожою.

— Чортів? — поручик посміхнувся у відповідь, немов укладаючи посмішкою перемир’я. — Після трьох років фронту, після усього, що ми з вами, Ксеніє, пережили… Я цим чортам, чесно кажучи, не заздрю.

Подивилася Оксана на класового ворога, замилувалася обличчям його пригожим та й вирішила: не буде вона сьогодні з поручиком лаятися. Не буде — і все тут! Хоч і даремно він, Андрійко, Андрій Володимирович, рогатих згадав. Чорти не чорти, але ось «ті» обов’язково з’являться. І незабаром.

— А чи не сходити в гості? — запропонував Андрій Разумовський, на далекий закуток цвинтаря киваючи. — Сергій Ксенофонтович, напевне, скучив.

Сергій Ксенофонтович, народний учитель, сорок років чесно прослужив у сільській школі, був за переконаннями твердий матеріаліст, тому й у церкву не ходив — ні за життя, ні після. Помер від «іспанки» у той же рік, що й Андрій Разумовський, тільки взимку, у найлютіший мороз. Після смерті шкодував за одним — розлучили його з вірною дружиною, теж учителькою, похованою в далекому Києві.

На цвинтарі його цуралися. Тільки поручик і Оксана іноді приходили поговорити, але не разом, порізно. А нині якось збіглися.

— Пан Фроленко сьогодні на диво красномовний! — Сергій Ксенофонтович кивнув у незадоволену спину дядька Бика, що пробирався між старих, провалених горбків. — Обіцяв грім небесний, землетрус і геєну вогненну. Причому останню — у подвійному екземплярі.

Інтелігент Сергій Ксенофонтович іменував настирливого дядька винятково на прізвище.

— Геєна — просто яр під Єрусалимом, — знизав плечима поручик, всідаючись на траву поруч із учителем. — Але якщо серйозно… Ви — невіруючий, я все життя був адептом Російської Православної Церкви. Ксеніє, ви…