Розділ «Неспокій»

Поручик, уявивши собі все, дядьком пророблене, лише гмикнув — і несподівано для себе торкнувся долонею пальців червоного бійця Бондаренко. Ледь здригнулася долоня…

— Потім заходив я з цим сиром у церкву рівно дванадцять разів, поки піст тривав. А сьогодні, коли до заутрені поспішав, перша з відьом мені і зустрілася. Як довідався? Та вона ж сиру попросила! А за нею — друга…

— Та у них цілий заповідник! — не витримав Андрій Разумовський. — Чотири хати в селі, а відьом скільки?

– Їх отут на суботник із усього повіту зібрали, — пояснила дівчина трохи голоcніше, ніж було потрібно. Почув дядько Бик, насупився.

— Точно говорю! Потім піднявся на дзвіницю і став униз дивитися. Бачу — йде тітка з дійницею на голові, за нею собака — теж з дійницею. А слідом покотило: дві кішки, свиня, стіг сіна, а потім і зовсім — колесо від мотоцикла «Ява». І клубків різних ледве не дюжина. Ось вони, відьми, в подобі своїй справжній! Усім відомо, що на Великдень вони, прокляті, силу втрачають, тому й роздивитися їх доброму православному можна…

Не витримала Оксана — сміхом зайшлася. І сама не помітила, як пригорнулася лицем до плеча поручика Разумовського. Бачте, дуже розсмішили її дядькові байки.

— Щодо стогу — правильно, — прошепотів Андрій Володимирович, губами вушка її торкнувшись, — ми так на фронті гаубиці маскували.

Не стала суперечити дівчина: і справді, вдало. Йде собі стіг повз церкву, не чіпає нікого, усім «Христос воскрес» говорить, щасливого Великодня бажає…

— А все чому? — ще дужче насупився дядько. — А тому, що до церкви окремі громадяни не ходять, головне ж — корів липовою лозиною ганяють. Та де ж це чувано? Липовою лозиною! Будь-яка відьма, навіть найбільш пропаща, до корови підібратися може. Ясен, ясен потрібний, скільки повторювати можна?

— Ой! — раптово почулося зовсім близько. Один із селян, давній приятель дядька Бика, що помер від чорного запою три роки тому, тицяв пальцем у бік в’їзду. Завмерла Оксана, руку поручика Разумовського до болю стисла.

«Ті»! Вже у воротах!

…Сковзали прозорі тіні, хрести й огорожі обходячи, нечутно, неспішно. Вставали мерці, дивилися покірно, не відводячи очей. «Не за мною?» — без слів запитували. Тільки один не витримав, на коліна упав: «Забери! Не хочу більше!» Навіть не здригнулася тінь, мимо пропливла.

Колихнулося повітря перед поручиком Дроздовського полку Андрієм Володимировичем Разумовським. Не ухилявся поручик, стемнів лише поглядом, мундир свій потертий поправляючи. Блиснуло великоднє сонце на золотих погонах.

— Не його! — твердо сказала боєць робітничої і селянської армії Оксана Бондаренко. — Мене бери!

Не чує тінь, не відповідає, далі пливе. От уже перед дівчиною вона, поруч зовсім. Дихнуло морозом, пропалило до кісток. Ступив уперед поручик, класового ворога закриваючи.

— Спочатку мене!

Далі ковзає тінь, байдуже, спокійно. За сусідній хрест, за іржаву огорожу.

— Пронесло!

В один подих видихнули білий поручик і червоний боєць. Узялися за руки. Але відразу вперед подивилися. Далеко вже тіні, вважай, усіх минали, не торкнули. Хто ж залишився?

— Сергій Ксенофонтович!!!