Розділ «Неспокій»

Договорила. Відвернулася. Зависла в повітрі важка тиша. І немов холодніше стало, темніше навіть.

— А я, знаєте, недавно вірша почув, — неголосно заговорив учитель, немов нічого не сталося. — Його років тридцять тому написали, але друкувати тоді не дозволили. Заборонено! Дикість богоспасенної батьківщини, причому чергова. Тепер, здається, дозволили… Там усе про нас із вами. Напам’ять знаю тільки уривок…

Помовчав Сергій Ксенофонтович — почав читати. Неголосно, аби тільки їм чути.

На цім кладовищі простім

Травою вкриті молодою

І ті, над ким стоять хрести,

І хто зірки носив до бою.

Сплять у могильній глибині

І так лежатимуть завжди

Голодні змалечку — одні,

Та інші — хто не знав нужди.

Поки була душа жива,

Гриміли їхні голоси.

Тепер на всіх — одна трава,

Довкіл на всіх — одні ліси…

Замовк голос Сергія Ксенофонтовича, народного вчителя.

— Неспокій, — ледь чутно озвалася червоний боєць Оксана Бондаренко рідною українською.

— Немирье, — переклав російською поручик. — Немирье… Сергію Ксенофонтовичу, а далі не пам’ятаєте?

— Здається… — учитель задумався. — Ще чотири рядки:

Як вітер б’є у твердь хреста,