Розділ без назви (85)

До світлиці увійшли троє. Одного з них Гайдук негайно впізнав: це був отець Іван, священик ЗЕКУ-116. Вони обнялися, Іван перехрестив Гайдука.

Я чув, які муки випали на вашу долю. Не дайте помсті потьмарити серце.

Другим був Василь Капран, голова Ліги Устима Кармелюка — підстрижений під макітру темноволосий парубок у вишиванці й сірих лляних шароварах. Третьою — дівчина, Оля Гудима, з синьо-жовтою стрічкою, що стягувала золоте волосся, з дитячими пухлими губками й поглядом чистим, мов сльоза.

«Чудові підпільники, — подумав Гайдук. — Просто якась декоративно-дитяча молода гвардія проти зграї мерзотників з підземними тюрмами, тортурами, таємними агентами й ескадроном смерті».

Пане генерале, — мовив отець Іван. — Ми вдячні за можливість зустрітися з вами. А ще більше радіємо, що турботами Господа Бога нашого, Ісуса Христа, ви на волі...

Капран гнівно стукнув кулаком по столу, від чого розплескалося молоко зі склянки, й закричав щосили:

Та немає ніякого бога! Немає над Україною бога, Іване. А якщо є — він мертвий. Нічого не бачить, нікого не чує! Якби був над нами бог, — волав Капран, наче на мітингу, піднісши вгору обидві руки, — хіба він міг би бути таким байдужим і дозволяти те, що діється на цій землі?! Над кожною країною свій бог! Над Росією був імперський бог Третього Риму, він сидів на двоголовому орлі й дивився — що ще загарбати, що ще знищити і понівечити. А тепер він розбився разом зі своїм орлом, і Аллах усівся над Москвою. І над нами скоро всядеться! Але України вже не буде! Немає універсального бога, немає його волі, а є воля людська, зла — і їй треба протиставити нашу народну волю, ще злішу, ще безжальнішу. Зло можна перемогти тільки ще сильнішим злом, а кров — ще більшою кров'ю. Іване, вчення Христове вже вичерпало себе, воно не працює в умовах нашого божевільного часу.

Вчення Христа вічне, Василю, — тихо заперечив отець Іван, наче маючи справу з нерозумною дитиною. Був у тій самій старенькій чорній рясі, що і в ЗЕКУ-116, і часто правою рукою торкався кипарисового хрестика.

Голова Ліги Устима Кармелюка відреагував з лютою переконаністю:

Тільки великою кров'ю можна змити ганьбу, в якій животіє Україна. Якщо вони не пожаліли цього старого пердуна, гетьмана, їхню людину, то кого ж вони пожаліють? Яке тут слово Христове... — махнув він рукою. — У нас є приблизно двісті тисяч бійців, готових виступити хоч сьогодні. Сформовані народні трибунали. Є зброя, хоча її недостатньо.

А яка ваша програма? — спитав Капрана Гайдук.

Програма? Суд Лінча для олігархів. Україна для українців. Вільна і незалежна.

А от коли я — напівукраїнець-напівполяк. Ви мене візьмете в свою Україну?

Пане генерале, все залежить від того, скільки українського у вас в душі.

А що робити з гастарбайтерами, які могли б підтримати визвольний рух? Індіра Голембієвська могла б їх об'єднати.

Вони повинні прийняти українські цінності, а не нав'язувати нам свої, — відповів Карпан впевнено, наче вже не раз відповідав на це питання.

Ну, добре. Повалили владу. Що потім? Яку Україну будувати? — не вгамовувався Гайдук. — Президентську, парламентську, революційно-диктаторську? Яку економіку? Одержавлену? Приватну? Що робити з боргами? З адміністративним поділом? З корупцією? З поліцією?

Капрану не сподобалися ці питання. Він спохмурнів:

Не думав, пане генерале, що ви надаєте цьому значення. Різним формальностям. Наше завдання — знищити існуючу владу. Часу немає на теорії. Невже ви не розумієте, що нас просто винищують?

Розумію.