Розділ без назви (103)

— Уважно слухай і перекладай.

Щойно йому надіслали з МУРу знахідку з посольства Конфедерації, яка могла пролити світло на історію з клятою марсіанкою.

Він увімкнув запис відділу безпеки посольства Конфедерації від 2/08/2077. 00.15 AM. У кутку кімнати сиділа прив'язана до стільця дівчина, поруч, тривожно озираючись, стояв кремезний чоловік у камуфляжі, тримаючи в руці важкий армійський пістолет «Taurus». Двері відчинилися, і в кімнату стрибнув хтось у дивній накидці і одразу впав, отримавши кулю в груди. Вскочив другий і сказав щось незрозуміле по-українськи:

— Я з Рогульки.

— Вбий цю тварюку! Не бійся за мене! — крикнула йому дівчина.

— Переклади, — нетерпляче сказав Мохамед-бек, просовуючи праву руку у розріз блузки, туди, де можна було торкнутися маленьких грудей Алтанцецен.

— Генерале, — невдоволено пересмикнула вона плечем, — ми трахаємось чи перекладаємо?

Він забрав руку з її плеча.

Я з Рогульки. Незрозуміло, що це? Пароль? Назва місцевості? Але ясно, що Божена і цей невідомий знають один одного. Вбий цю тварюку! Не бійся за мене. Так, вона знає цю людину, вони на «ти» і вона так ненавидить цю «Руду свиню» (сумніву в тому, що це саме він, не було), що готова вмерти — тільки б він помер.

Генерал та Алтанцецен вражено застигли, спостерігаючи, як третій урятував другого і спопелив голову і руки «Рудої свині».

З особливою увагою Мохамед-бек вивчав обличчя другого, добре зафіксоване камерою: густе волосся, крупний ніс, вузький проріз очей.

Генерал дав вказівку начальнику МУРу провести спектральний аналіз голосу другого і подивитися в файлах ДерВару — чи не потрапляв у поле зору людей Клинкевича цей тип.

— Йди, дитино, — сказав він Золотульці, яка очікувально дивилася на нього. — На сьогодні все. Це зробимо завтра.

І хлопнув її по дупці.

Але Золотулька невдовзі знову знадобилася генералу.

Одне повідомлення з комп'ютера привернуло його особливу увагу: вчора службою безпеки Клинкевича і військовою жандармерію у колонії Феофанія-Пирогово підчас нічної oперації було схоплено дванадцять українських націонал-терористів — цілий партизанський загін, який здійснив низку нападів на окупаційні підрозділи сил визволення й підірвав на окружному шосе міст під час проходження колони вантажівок з боєприпасами. У терористів було вилучено зброю і пропагандистські матеріали Фронту Визволення України.

При здійсненні рутинної процедури розстрілу на місці кожного третього терориста (інших відправляли до спецфільтрів карального корпусу яничар), якийсь божевільний піп, коли черга на постріл у потилицю дійшла до людини, що стояла поряд з ним, попросив сержанта жандармерії краще застрелити його, мотивуючи це тим, що в його сусіди — двоє дітей, і очікується третя. Жандарми, вражені цим епізодом, залишили в живих (тимчасово, звичайно) обох терористів і доповіли про цей випадок начальству.

Генерал Мохамад-бек дав наказ привести до нього цього божевільного, який відмовлявся від життя в ім'я врятування іншої людини, і знову викликав перекладачку Алтанцецен. їй дуже личила штабна уніформа — біла формена блузка з червоними погонами і червоними аксельбантами, біла пілотка з двома чорними зірками, що хвацько сиділа на коротко стриженому чорному волоссі Золотульки, і чорні брюки, при поясі — срібний кинджал, подарунок Мохамад-бека за особливі заслуги.

У кімнату ввели полоненого: худенький, невисокий на зріст, з довгим русявим брудним волоссям, що злиплося після дощу, хирлявою борідкою, на якій запеклася кров, з синцями під очима, він ледве тримався на ногах. Вдягнений був у подерту чорну ризу, а на грудях висів маленький хрестик, що його тримав закривавленою правицею терорист.

— Ти хто, невірний? — спитав генерал.