Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Часточки матерії, що несуть енергію. Крихти. Порошинки. Злипаючись в одне ціле, стискаючись під страшним тиском, народжують нову сутність. У чорній порожнечі без гори й низу виникає пульсуючий клубок — він стискається, стискається, розігріваючись дедалі сильніше, він — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

Дуже довга мить.

Я провалююсь усередину себе. Темрява. Високі гори і темні провалля. На найнедосяжнішому верхів’ї — Сонце заплуталось у гілках, горить і не може піднятись. Треба допомогти йому… звільнити… Я тягнусь щосили. Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Відлітаю назад і падаю на спину На новонароджену весняну траву. А просто переді мною — перед обличчям — горить високе полум’я. Навколо кружляють, дзвенять крицею, б’ються, сміються, витираючи першу кров, мої діти — воїни, чоловіки, бійці…

— Це знак, — кажу я. — Це — знамення.

По той бік вогнища сидить Головань. Дивиться запитливо.

Я лежу, сховавшись, у кущах ожини, на верхівці гори. І дивлюсь на далекий Завод.

Він в імлі. Не туманній, звичній, природній. Ні: над Заводом клубами висить жовтий дим. Приховує від моїх очей те, що людині бачити не належить. Але вистачає й того, що бачу, щоб закричати по-вовчому й наїжачити шерсть на карку.

Завод велетенський.

Гори навкруги вкриті молодим лісом. У тому катаклізмі, про який розповідав Головач, старий ліс вигорів дощенту. На його пожарищі виріс новий — рудуватий. Іржавий.

Підмурівок Заводу залитий бетоном — щільна сіра шуба. Могильник. Саркофаг. Над бетонним валом недоладно стирчать покручені чорні шпилі і ще якісь конструкції. Туман заважає роздивитися їх детально. І туди, в цю моторошну імлу, тягнеться ниточка канатної дороги.

Я заплющую очі. Де зараз Григорій? Що сталося з хлопцями й дівчатами, які ділили зі мною вагон? Що буде з нами всіма?

Якщо довго роздивлятися Завод, людина втрачає волю. Добре, що я вчасно це розумію. Зісковзую з пагорба. Безгучно пірнаю в хащі.

— Бачила? — запитує Головань.

Важко опускаю голову.

— Тобі не сподобалось. — Головань посміхається. — Страшно.

— Страшно, — згоджуюсь я. — Скажи…

— Що?

— Невже є сила, здатна це… це… зруйнувати? Здолати?