Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Є. — Зуби Голованя блищать при світлі весняного дня, білі вовчі зуби. — Це та сила, що зруйнувала його першого разу. Сила землі й води, повітря, небесного вогню. Це стихії, Лано.

Я кілька хвилин обмірковую його слова.

— Завод зруйнує той, хто примусить стихії слугувати собі?

Він сміється, піднімаючи верхню губу.

— Ти це можеш? — запитую я з надією.

— Я? — дивується Головань. — Хіба це я закликав весну? Розтопив кригу на верхів’ях? Пригнав теплий вітер? Хіба я це зробив?

Я мовчу.

— У Заводу майже немає вразливих місць, — каже Головань, ніби розмірковуючи вголос. — Але якщо одночасно вдарити чотирма блискавками… по вцілілих чотирьох шпилях… то п’ята блискавка може пробити осердя і замкнути ланцюг. Тоді на якийсь час накриється основний охоронний контур. Увімкнеться додатковий… Але він нестабільний. І якщо в цей момент підірвати комунікації… зламати підпори буревієм, рознести смерчем… залити згори водою… зливою… тоді в нього можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити.

— Звідки ти знаєш? Ти був на Заводі?

Він хитає головою.

— Звідти ніхто не повертається. Не повертався досі.

Усю ніч мені сняться жахіття. А вранці налітає буревій.

Неможливо вийти з дому. Вітер гне дерева до самої землі… Наполохано кидається у хлівах худоба: в деяких місцях вітром зриває дахи. Чоловіки й жінки поспішають зміцнити покрівлі — під зливою. А мені лячно. Відчуваю наближення великого лиха. Ще не знаю, якого, але при самій лише думці про нього волосся стає сторчма.

До полудня вітер трохи вщухає. Я виходжу, накинувши на голову рогожу, суну до головного селищного майдану, де висить лунка труба з калаталом усередині.

Я б’ю на сполох — уперше відтоді, як стала Цар-матір’ю. Звук понурий і страшний. По всьому селищу відчиняються двері. Кричать немовлята, плачуть діти. Люди сходяться, збігаються, дивляться з острахом. Дощ б’є по їхніх обличчях, плечах, по абияк прикритих маківках.

— Він іде, — кажу я хрипко. — Він уже близько.

Чути тільки дощ. Навіть малі діти не плачуть.

Заніміли від жаху.

— Ми вийдемо на нього, — кажу я неслухняним язиком. — Усі! Всі!

Із юрби вискакує Ярий. Хапає мене за руку. Від його доторку я ніби прокидаюсь: рветься завіса жахіття. Я розумію, що не все втрачено. Ми вийдемо на нього… і, можливо, подолаємо.