Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Нумо! — горлаю щосили. — Грім! Бий! Не здавайся! Тримайсь! Грай!

Мій голос звучить ледь чутно. Ніби з-під землі, з могили. Ось тоді я й згадую слова Ярого: прокляті землі… Зникають і звірі, й люди…

— Грім! — мляво проривається голос Голованя. — До нас!

Спалах. Самотня блискавка б’є у громовідвід. Чорний, покручений, він ковтає її жадібно й до решти.

— Ще! Ще! Грими! Давай!

Кожне слово Голованя звучить дедалі тихіше. Під кінець я бачу тільки, як він відкриває рота, від напруження здимаються жили на чолі…

Вітер безгучно піднімає куряву та тріски. Навколо ходять смерчики — надто маленькі, щоб налякати навіть курку. Зате вище стін піднімається тиша — глуха, мертва. Я ще відчуваю, як вібрує повітря, здригається від барабанних дек, та з кожною секундою ця вібрація слабшає. Беззвучно ревуть трембіти. Ще змагається Тримайсь, але його змійовик мовчить. Танцює Ясь, майстер із роду Ведмедів, рухи його сповільнені й непевні, як у п’яного. Головань, вирвавшись уперед, раптом починає танцювати плавно й страшно: це танок вовка, танок дикого звіра, танок-виклик…

Хмари сповільнюють рух. Вітер протікає крізь мої пальці. Ще є шанс! Ось вона, гроза! Зовсім близько! Я ще можу дотягтись, зіштовхнути два фронти, вибити з цих хмар хоч би пару блискавок поспіль! Я…

Моє серце — я відчуваю — б’ється все повільніше. Темніє в очах. Хмари призупинились, ніби розмірковують, що їм робити далі.

Боротися! Ще…

Та нескінченна тиша Заводу гасить не лише звуки. Гинуть усі ритми: і ритм крові, і ритм мозку, і всі ритми живої істоти. Знерухомлена, вона перетворюється на камінь, на труп.

Я гачу в барабан, не чуючи звуку, я сама стаю барабаном, я біля цих страшних мурів — єдине джерело живого ритму:

— Грім! Грім! До нас! До нас!

І в цю мить ворота, важкі іржаві ворота, від’їжджають убік. Звідти, зсередини, повзе густий дим. У глибині, напівприховані в його клубах, повільно рухаються чи то люди, чи то механізми.

Головань щось беззвучно кричить і кидається вперед. Жовтий дим одразу ж ковтає його, і я вже не бачу, що там відбувається, перед воротами…

Дивлюсь на небо. Хмари розвіюються. Хмари зрадили мене! Стихії посміялися з мене! Ніхто не прийшов на допомогу!

Щільний туман рветься з воріт, як струмені пари під тиском. Щупальця жовтого диму тягнуться в різних напрямках, оточуючи й огортаючи мою знесилену, оглухлу й позбавлену волі армію. Я нічого не чую — ніби постарішала на сотні років і оглухла від безнадійної старості. У місиві туманних струменів встигаю побачити, як падає на землю Тримайсь, як падає знесилений Римус і залишається лежати нерухомо, а над ним стає химерною статуєю згусток жовтого диму…

Більше я нічого не бачу.

Темрява. І серце зупинилось.