Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Отямлююся від того, що великий крук довбе мене в руку. Проганяю клятого птаха. Крук відлітає, але недалеко. Тяжко сплигує на камінь.

Рука болить і кровоточить. Я спинаюся на коліна.

Круки! Здається, вони злетілися з усіх довколишніх гір. Деякі кружляють у ясному небі. Деякі сидять на камінні й на чомусь темному, розкиданому між камінням.

Я підводжуся. Небо синє. Сонце схиляється над горами. Але я погано бачу — все ніби в тумані.

Кроків за десять лежить Тримайсь, який не пережив свою шістнадцяту весну. Вітер грає ворсом на його хутряній безрукавці. Поруч, викинувши вперед натруджені руки, лежить Ясь, майстер із роду Ведмедя. Молодий Римус лежить ниць, і крук сидить у нього на потилиці. А далі, на купі кам’яних уламків, лежить ще хтось, і на схилі гори, звідки ми всі зійшли, ходять круки серед убитих…

Із Заводу ніхто не повертається, так говорив Головань.

Головань?!

Спотикаючись, іду від тіла до тіла. Заглядаю в обличчя. Впізнаю. Крізь молоді мертві риси все виразніше проступає Цар-мати, жовті іскри на дні чорних очей, хрипкий і гучний голос: «Ти принесеш біду трьом родам…»

Я принесла їм біду. Я і тільки я винна в їхній смерті. Цар-мати мала рацію, а Головань помилився.

Але серед мертвих немає Голованя. У мене з’являється надія.

Відганяю круків, та вони мене не бояться. Каркають. Чую їхні голоси й усвідомлюю, що глухота пройшла. Мертва тиша, яка погубила мій загін, відступила.

Тоді я підбираю із землі трембіту. Відмахуюся від клятих птахів, як палицею, далі важко піднімаю розтруб до неба і, вдихнувши на повні груди, граю.

Трембіта вибухає риданням. Круки зістрибують із тіл і відбігають. Деякі стають на крило. Похоронний плач лине горами. Якщо його почує хтось із трьох родів, то дізнається, що трапилося, і принесе звістку в селище…

Опускаю трембіту. Чекаю: може, озветься хтось живий? Ніхто не озивається. Лише в спину впирається важкий, висмоктуючий погляд.

Я різко обертаюся.

Он воно що. Двері Заводу не зачинилися до кінця. Між залізною стулкою і бетонною стіною залишилася щілина. І вона, ця чорна щілина, притягає мене. Манить.

Підходжу ближче і розумію, чому стіна і стулка не зійшлися. Між ними лежить тіло Голованя. Зуби його по-вовчому вискалені. Борода — в скипленій крові.

Сідаю поруч із ним. Торкаюся рукою холодного чола. Язик не повертається дорікнути йому. Сказати: це ж ти вселив мені надію. Ти бачив розвилку, два шляхи… Але майбутнє ніколи не відкривається повністю. І хто ж винен, що правдою виявилося видіння Цар-матері?

Ізсередини, з чорної щілини, віє теплим повітрям. Пахне залізом і розігрітою ізоляцією.