Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Вагон летить над темними горами. Порипують блоки на даху. Вікна затягнено залізною сіткою.

І нікуди тікати.

Мої товариші по нещастю сплять. Намагаюся їх розштовхати — марно. Ритмічний стукіт блоків загіпнотизував їх. Якби не мій барабан, носій іншого ритму, я зараз би спала разом з ними.

Та яка користь від того, що я не сплю?

Двері міцно замкнені іззовні. Сітку на вікнах неможливо розрізати чи розірвати. Дірка в підлозі, яка править за туалет, надто вузька — крізь неї не пролізти… А якщо мені б і пощастило зістрибнути? Внизу — темрява, не видно навіть вогників. Виє вітер. Напевно, дуже високо. Краще вже стрибати з хмарочоса.

Мужності зосталося ледь-ледь. На денці. Хочеться плакати й бити кулаками в підлогу. Замість цього сідаю на свій матрац, обіймаю коліна й думаю.

Мене обдурили, як маленьку дівчинку. Перехитрували. Була б я хоч трохи уважніша, знайшла б невідповідності у словах Стефана… Ловця. Ось чому він Ловець. Він ловить таких, як я, генераторів. А принада — слово «Завод». Він сказав: «Ти поїдеш на Завод», і я перестала думати. Перестала сумніватись… І ось я їду на Завод.

А може, Григорій збрехав? Сказав гидоту, щоб помститися мені за щось? За те, що я не потребую підзарядження? За те, що опинилася серед обраних?

Я знову пригадую розмови з Ловцем — кожне слово, кожен погляд. І розумію: Григорій сказав правду. А Ловець… таж він так само казав правду, тільки не всю. Мене запросили на урочистий обід, але не попередили, що я не гість, а страва!

Гірш за все для мене — не зрада Стефана-Ловця і не слова Григорія. Завод завжди уявлявся мені добрим. І в страшному сні не могло привидітись, що як паливо він використовує людей.

Що більше я про це думаю, то безнадійніше почуваюсь. Я шукаю вихід. Ще раз: двері замкнено іззовні на засув. Залізну сітку на вікнах закріплено сталевими штирями. Дірка у підлозі надто вузька… І звідти, з дірки, дме просто крижаний вітер. Щохвилини стає холодніше. Чорні вікна стають сивими, на них вирізняються складні, по-справжньому гарні візерунки. Що відбувається?

Мої товариші по нещастю сплять, щільно притиснувшись одне до одного. У деяких дівчат нічна косметика. Я намагаюсь не дивитись на їхні страшні мерехтливі обличчя.

Стає так холодно, що я піднімаю з підлоги свій матрац і загортаюся в нього. Не допомагає: мене б’є лихоманка. Ніколи в житті так не мерзла!

Григорій вовтузиться у своїй кабінці. Крізь стукіт блоків чую, як він крекче. Потім каламутне віконце кабіни на мить освітлюється живим вогнем. Я відчуваю запах диму. І майже одразу стає тепліше.

У нього в кабіні грубка! Справжня старовинна грубка, в якій палять вугілля й дерево! Отже, тут завжди так холодно. Щоб паливо для Заводу не перетворилося на крижини, його треба підігрівати.

Мені ніколи не доводилося грітись біля справжньої грубки. Але Перепілка розповідала, як багато років тому двоє молодих диких розпалили у замкненій кімнаті вогонь, заснули поряд із ним і не прокинулись: вони не знали, що де вогонь, там і дим, а димові треба давати вихід, інакше він уб’є тебе. Вчадієш. Задихнешся.

Від грубки Григорія все сильніше смердить димом. Якби не отвір у підлозі, ми всі могли б задихнутися на півдорозі до Заводу…

— Григорію, — кажу я, навіть не встигнувши додумати цю думку до кінця. — А що тобі буде, якщо ти привезеш на Завод одинадцять трупів?

— Ти ще не спиш? — питає він крізь зуби. — Краще спи.