Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

А я так задивилась на ініціацію, що забула придумати йому ім’я!

— Р-р-р! — Хлопець зблискує очима. Він увійшов у роль — зараз він вовк, і я ледве стримуюсь, щоб не відступити. У натовпі змовкають розмови й сміх, усі дивляться на мене, бояться пропустити мить, коли назву людину-вовка його іменем, справжнім, з яким йому жити все життя…

— Тримайся, — кажу несподівано для себе. І повторюю голосніше, для всього натовпу: — Тримайсь! Його звуть Тримайсь!

Зіниці хлопця розширюються. Він забуває, що він вовк. Він усміхається, і я розумію, що догодила йому іменем. А три роди кричать, плескають у долоні й тупають ногами так, що здригається земля.

Тримайсь підводиться. Його обіймають з усіх боків — мати, батько, якісь дівчата, дорослі хлопці і зовсім ще діти. Загальний захват ущухає; наперед виходить інший юнак — трохи старший. У нього жовтаве виснажене обличчя і довгі руки. Когось він мені нагадує; весь час, поки хлопця лупцюють, ніби вибиваючи пилюку, качають по землі, поки Головань устромлює в землю ніж, поки хлопець стрибає, а три роди кричать щосили «Вовк! Вовк!», я намагаюся згадати, на кого він схожий.

Він підходить до мене на чотирьох, гарчить, як вовк, дивиться знизу вгору. Вінок з’їхав на праве вухо. Я дивлюсь на нього і знову несподівано для себе кидаю:

— Римус!

І все стає на свої місця.

Нові вовки — Тримайсь і Римус — святкують присвоєння імен у колі друзів та родичів. Тримайсь — із роду Ведмедя, Римус — із роду Вепра, а друзі у них із роду Роганя, так що і друзів, і родичів назбиралося все селище.

Я потихеньку тікаю з-за столу. Люди-вовки співають бойових пісень, танцюють і змагаються. Пробираюсь порожніми вулицями селища до свого надто великого, надто холодного дому.

Біля криниці бачу самотню застиглу тінь. Людина, як і я, не хоче сьогодні святкувати. Роблю крок назустріч…

Світло зірок лягає на бліде витягнуте обличчя. Безіменна сильно схудла з часу нашої битви. Споганіла. Очі злі й тьмяні.

— Зажди, — кажу я, та вона вже йде геть, несучи в кожній руці по відру. Зникає за рогом.

Я з гіркотою розумію: ще одна моя помилка. Треба було дати їй ім’я, як і хлопцям — сьогодні! Це було б проти закону трьох родів, але за законом справедливості!

Я сама посеред селища. Заглядаю до криниці і бачу, як відбиваються зорі у темній холодній воді.

Зорі?

Рвучко підводжу голову. Там, на страшній височині, повзе по небу тьмяно освітлений вагончик канатної дороги.

Наступного дня прошу Ярого взяти мене в коло — танцювати Аркан. Ярий дивується. Намагається відмовити. Але зрештою здається. Стаю між Ярим та Носатим — кремезним чоловіком років тридцяти. Кладу долоні їм на плечі. Їхні важкі топірці лягають на мене, пригинаючи до землі.

Я зовсім не впевнена, що зможу витримати Аркана. Але вирішую про себе: нехай це буде випробування. Нехай сьогодні вирішиться, чи вистачить у мене сил зробити те, про що навіть подумати страшно.

Починається рух. Народжується ритм. Я бачу купу хмизу в центрі кола й обличчя тих, хто танцює навпроти; вони розпливаються, розмазуються, я їх не впізнаю. Ритм усе прискорюється й прискорюється, я ледве встигаю перебирати ногами, і душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнене коло не дає піти, не пускає. Болять м’язи, сухожилля на колінах готові розірватись. Я заплющую очі — та все одно бачу…