Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Головань замовкає. Дивиться на сонце, не заплющуючи очей. Не мружачись.

— Переродився?

— Так. Прийшли інші… істоти. Навряд чи вони були людьми. Бо рішення, яке вони запропонували Заводові, було геть нелюдське: Завод почав видобувати енергію з людей. Із тих, хто любить жити. Хто любить життя. Хто сильний. Використовувати їх, як дрова… І турбіни Заводу закрутилися знову. Якщо, звичайно, у нього є турбіни. Побудували канатну дорогу. Ти бачила, які там потужні блоки? Гадаю, вся енергія Заводу йде на те, щоб ця дорога працювала. Щоби вчасно постачалася сировина. Це безперервний цикл: Завод добуває паливо. Паливо не дає йому зупинитися. І так без кінця.

Головань говорить рівно, спокійно, ніби повторює давно відоме. У мене пересихає у горлі.

— У місті, — над силу вимовляю слова, — працює ціла система. У змові з енергополіцією… Ціла служба вистежує людей, які не потребують підзарядження. Які… самі несуть енергію. Їх відбирають для Заводу.

— Звичайно.

— Послухай… — Я переводжу подих. — Коли ти казав про нове майбутнє для трьох родів… про розвилку… що ти мав на увазі?

— Майбутнє ніколи не відкривається цілком, — каже він із жалем, — Цар-мати бачила, як ти ведеш молодь на Завод, щоб зруйнувати його. Битву програно. Всі ви гинете. Слуги Заводу приходять у селище і, щоб покарати нас, забирають тих, хто залишився: чоловіків, жінок, дітей. У кожному з них повно енергії, це ласа дичина для печей Заводу… Ось що вона бачила. Ось чому вона хотіла тебе вбити.

— А ти? — запитую я захриплим голосом. — Що бачив ти?

Головань усміхається.

— Я бачив й інший шлях. Ти ведеш нашу молодь на Завод… і руйнуєш його. Зупиняєш назавжди.

— Це можливо?!

Головань знизує плечима.

— Майбутнє часом грається з нами, як вовченя з мишею. Я нічого не можу сказати напевне. Ти тепер Цар-мати — ти й вирішуй.

Я Цар-мати. І я щось роблю не так. В очах Ярого зростає напруження. І я не знаю, як хитріше поставити запитання, як з’ясувати все-таки, де я помилилась.

— Молодший син Смереки добув оленя, — каже Ярий ніби між іншим. — А старший син Бондаря добув рись. Йому давно вже час.

— Так? — запитую з підкресленим здивуванням, ніби все, що каже Ярий, і без того знаю. Тримаю в голові — до слушного часу. Ось тільки до якого часу?

— Але син Смереки добув дорослого оленя! Три дні тому — ти бачила, як він притяг його в селище! Роги тяглися по землі! Йому шістнадцята весна, а він уже добув — сам — такого звіра! Невже він не гідний імені?!

Я ледве втримуюсь, щоб не стукнути себе по лобі. Ну звичайно!

— А ти вважаєш, він гідний? — питаю суворо.