Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Якось уночі я бачу вагончик канатної дороги. Троса не видно: він губиться на тлі неба. Вагончик пливе, раз у раз затуляючи зірки, і тьмяно світиться червоним. За ним тягнеться тоненький струмінь диму.

Вагон ховається за гору, на північному заході. Я довго дивлюся йому вслід.

— Що ти хочеш почути, Лано? — запитує Головань.

Ми сидимо на стовбурі поваленого дерева біля входу до його землянки. Я хвилину мовчу, а потім запитую зовсім не про те, про що збиралась.

— Чому всі так швидко її забули? Чому ти — котрий любив її, батько її дітей — забув і не згадуєш? І врешті я, хотіла того чи ні, — її вбивця…

Він усміхається:

— Чи згадує нинішня весна про минуле літо? Все живе помирає, щоб угноїти ґрунт і дати народження новому життю… Це життя, Лано. Світанок— убивця ночі, та хто може його за це ненавидіти?

Цього разу я мовчу — дуже довго. Він має рацію. Але мені важко змиритися з цією правдою.

— Розкажи мені про Завод, — прошу нарешті. — Ти маєш знати більше за інших.

— Чому? — Він гладить бороду. — Чому бідолашний старий вовк знає більше за Цар-матір?

— Бо ти ж… знаєш, що я … Чому б тобі просто не розповісти? Без цих твоїх… хитрощів?

Він посміхається.

— Я знаю не так багато. Більше здогадуюсь. Слухаю чутки. Сплітаю плітки. А що з цього правда…

— Розкажи.

Він приплющує круглі блакитні очиська.

— Запитуй.

— Чи можна зруйнувати Завод? — випалюю я.

— Можна, — озивається він, не розплющуючи очей, підставивши обличчя сонцю. — Одного разу його вже руйнували. Багато-багато років тому.

— Хто?

— Не знаю… Здогадуюся. Цей Завод завжди виробляв енергію. Але раніше — тоді — він брав її з… назвемо це стихіями. У нього й зараз збереглися шпилі-громовідводи… тепер вони криві, обвуглені. А раніше — я думаю — вони сяяли, як блискавка… приманювали небесний розряд. Блискавка… Вітер… Дощ… Сили землі… Сили води… Все це Завод брав і переробляв. Я не знаю, хто був його господарем і куди він дівав ту енергію… Колосальну, страхітливу, непередбачувану енергію… Та якось йому здалося, що цього замало. І він перевів Завод на повну потужність — на занадто, занадто повну. І той почав висмоктувати зі стихій усе, до чого міг дотягтись. Не залишив горам ані краплини дощу… ані подуву вітру… я так думаю. І тоді стихії… я не знаю, Лано, але гадаю, що вони повстали. Інакше нічим не пояснити, що Завод — таке громаддя! — був майже зруйнований… Вірніше, не так: він змінився. Він переродився.