Розділ «1396. Повернення»

– Невже? – здивувався тесть, міцний темноволосий мовчазний чоловік під шістдесят, який після розвалу місцевого цукрового заводу і декількох років безпросвітного безробіття і безгрішшя, нещодавно, нарешті, влаштувався в госпчастину місцевої сільської школи. – Я й не помітив.

– Ніхто нічого не знає, що робити, навіть у Міністерстві оборони, – Стас був щиро здивований такими обставинами. – Збирайтеся, мамо. Думаю, треба до командира їхати. Телефоном правди не доб’єшся.

Село знаходилося від районного центру, де базувалася частина, за годину їзди запорошеною розбитою дорогою. За рогом починалося кладовище, й Олена Миколаївна відвела погляд – їй здалося, що там нічого немає, лише порожнеча і морок хрестами блукають за огорожею.

З вікна відкривався вид на невеликий асфальтований плац, який підмітали молоді солдати. Командир частини задумливо дивився на папери, що лежали на столі, потім на плац і солдат, і по колу, кілька разів, неголосно, але твердо повторював, як заклинання, декілька фраз. Речення і слова часто не узгоджувалися поміж собою, але з вуст командира вони звучали підкреслено переконливо, як аксіоми:

– Якби він тут… Ми б з похоронами, як годиться, допомогли. З військовими почестями… І машину, і… А так… Є ж іще надія, що вивезуть. Інші з полону…

– А не можна подзвонити в Червоний Хрест? З кимось поговорити там? Розповісти, щоб вони прямо туди, до села, під’їхали? Дати приблизні координати, де це сталося? – допитувався Стас.

Командир розвів руками:

– У мене такої можливості немає.

– А у кого є?

– Не можу сказати. Може, у міністра оборони.

– Якщо у міністра, то надії точно немає, – Олена Миколаївна бачила, що командир зайняв глуху оборону, і йому цей загиблий сержант, а по факту – зниклий безвісти, – як кістка в горлі.

– Думаю, якщо логічно підійти, то мінімально можна сподіватися, що знайдуть, – роздумував уголос Стас, одночасно намагаючись допомогти тримати себе в руках і тещі. – Але лише мінімально. Вони ж тільки зверху пройдуться: вздовж доріг, по дорогах, по селах, там же ще обстріли йдуть, як я розумію? – командир частини закивав головою, підтверджуючи. – Ні по посадках, ні в поля, де можуть розтяжки стояти, Червоний Хрест не сунеться, тим більше, могили розкопувати… Але надія однак залишається.

Мати дивилася на чоловіків із відчаєм. Командир свердлив поглядом муху на склі:

– Я вам дам номер телефону цієї жінки, яка звідти дзвонила. Тетяна, здається, її ім’я. Навряд чи, звичайно, слухавку візьме, ну, а раптом? – запропонував про всяк випадок, щоб закінчити розмову.

– Треба знайти кого-небудь там, у «денеері», – сказав Стас. – І попросити привезти.

– Кого знайти? Сепаратистів? – здивувався командир.

– Ні. Звичайних громадян. Не всі ж там Путіну присягли. Пошукати родичів або знайомих, які живуть на окупованій території, і за гроші… попросити…

– У нас там немає родичів, – відгукнулася Олена Миколаївна. – Хоча, якщо пошукати…

– Може, у когось із сусідів є?

З цією думкою вони їхали додому, перебираючи в думках тих, хто міг би мати родичів на тій стороні. Розпитали у сусідів на вулиці, подзвонили далеким родичам до Криму, ближче до вечора поїхали в сусіднє село – там, сказали, жила родина, в якої родичі точно жили в Донецьку. Постукали в хвіртку. Вже темніло, не найкращий час для відвідин, але про це Стас і Олена Миколаївна думали менш за все. Хвіртку відкрив чоловік у майці і спортивних штанях. Пояснивши, хто вони і звідки, Олена Миколаївна перейшла до суті справи. Чоловік, співробітник місцевої районної адміністрації, уважно вислухав і, методично відганяючи від відкритих плечей і шиї великих набридливих комарів, запитав: