Розділ «Дядько Ваня»

– Джонику, ти зможеш мене тягнути?

Джоник усміхнувся.

Снайпер і санітар поповзли до своїх. Іван узяв руку Джоника і приклав до свого одягу:

– Хапай!

Джоник упирався ногами в землю щодуху, але сил у нього залишилося небагато. Звиваючись, Джоник нагадував знесиленого чорного дощового хробака, на якого не клюне навіть найголодніший карась в озері. Він ледве дотяг Івана до улоговинки і, важко сапаючи, відкинувся на спину. Обличчя його покрилося потом, із лівого вуха текла кров. По першій групі з посадки відкрили вогонь, далі переміщатися було ризиковано, і Іван порадів хоча б тому, що тут, в улоговинці, вони мають тепер надійніше укриття. Звідси добре було видно асфальтовану дорогу в обидві сторони, тут не так сильно вигоріла трава. Снайпер повернувся:

– Чого лежимо? Ми вже в посадці.

«Ризиковий мужик».

– Він мене не дотягне.

– Тоді хай йде разом із нами. Санітара поранило, так що давай, братику, план такий: ми відходимо в посадку і чекаємо, поки стемніє. Потім тебе заберемо. Зараз тебе не витягнути, сам розумієш.

Іван прорахував цей варіант наперед і повністю з ним внутрішньо погодився. Тепер залишалося умовити Джоника піти зі снайпером.

– Джонику, ти повинен піти з ними. Вночі за мною повернешся. Друже, ти зрозумів?

Джоник нічого не зрозумів, лише махнув головою і показав гранату. Снайпер знову заусміхався, хоча це було зовсім не смішно.

– Повзи за ним! – і Джоник, не озираючись, поповз.

– Прикидайся мертвим, братику! – порадив наостанок снайпер.

«Буду намагатися».

Іван залишився один. Час, який зупинився кілька годин тому, знову прийшов у рух. Дуже хотілося пити – води залишалося, може, грамів п’ятдесят, на самому денці фляги, і він не ризикнув спожити останній запас. Їсти не хотілося, хоча підкріпитися не завадило б, але рюкзак із небагатими запасами згорів разом із машиною, а в кишенях він нічого не носив: ні сухарів, ні шоколаду. Так він пролежав до вечора, кілька разів засинаючи або впадаючи в прострацію – подіяло знеболювальне. Ближче до вечора подув легкий вітерець, і дихати стало легше. Коли почало темніти, з боку посадки пролунали дивні звуки – ніби ламали гілки, і Іван крізь сон подумав, чи не для нош ламають його товариші дерева? Але потім почув голоси: «Виходь! Не бійся!» – і тут же постріли. Одиночні постріли дуплетами звучали і з боку розбитої колони, і він із жахом зрозумів, що йде зачистка, і це добивають поранених. Він стиснувся до розмірів чорної мурашки і пошкодував, що люди не володіють властивістю хамелеонів зливатися з навколишнім середовищем. «Помітити мене нелегко, – умовляв він сам себе. – Земля – червоно-чорна, трава – чорна і жовто-зелена, і я весь такий же: червоний від крові і чорний від гару».

На щастя, зачистка тривала недовго. Швидко стемніло, і голоси і шерех кроків стихли. З пітьмою прийшов холод, і Іван почав замерзати. Вже зовсім пізно – годинник показував 22.51 – туди, звідки приїхала колона, розтинаючи ніч і доповнюючи вогнями Чумацький Шлях, полетіли снаряди реактивної артилерії. Стріляли, швидше за все, українські «гради» й «урагани». Росіяни підігнали свою реактивну арту спочатку ближче до розбитої колони, звідки випустили кілька залпів у відповідь, а потім машини в супроводі беемде підійшли на відстань 20–30 метрів до Іванової улоговинки і стали завдавати ударів у відповідь. Іван ніколи раніше не бачив, як працюють «гради». Їхня канонада – снаряди, що пролітають над головою в бік ворога і залишають у нічному небі палаючі хвости, наче дрібні комети, артустановки, що заряджаються і відстрілюються у відповідь поруч – здавалися чимось нереальним, несправжнім. Йому не вірилося, що ці вогні можуть когось убити, комусь заподіяти шкоду.

Близько другої години ночі «гради» і беемде поїхали, але нічна канонада не вщухла. Відчувши, як клякнуть від колючого нічного холоду пальці на руках і здорова нога, він вирішив повзти в посадку. При найкращих розкладах Іван розраховував там сховатися, але спершу хотів зрозуміти, що сталося із загоном, із яким пішов Джоник. Може, вони просто чекали, коли виїдуть «гради»? Але їх також могли знайти і вбити, і тоді цієї ночі розраховувати йому точно немає на кого. Повзти Іван міг лише прямо, перебите стегно не давало можливості маневру. Метрів 300–400 до посадки він здолав за дві години. На самому початку лісосмуги Іван наткнувся на снайпера. Він упізнав його по касці, що валялася поруч – той лежав, утнувшись головою в руки, немов приліг відпочити на хвилинку або прикидався сплячим. «Прикидайся мертвим, братику!» – пригадав Іван останню пораду снайпера. Гвинтівки він не знайшов. Через кілька метрів, пересуваючись з останніх сил, наткнувся на укріпрайон: бетон, бійниці, окопи, дерева, на яких набито залізо. Укріплення тягнулися в темноту лісосмуги, і Іван не ризикнув шукати вхід. Йому залишалося лише здогадуватися, що сталося з Джоником, санітаром та іншими бійцями – вони врятувалися або їх захопили в полон? Може, їх також застрелили, як інших поранених і полонених? А якщо вони втекли, то де вони зараз і чи варто йому розраховувати на допомогу? Хочеться вірити, що втекли, а снайпер їх прикривав, і жертва його не виявилася марною. Чому він не скористався укріпрайоном? Не встиг? Раптово пішов сильний дощ, і Іван залишився лежати деякий час біля снайпера, перевернувши його каску. Коли в неї трохи набралося води, він жадібно випив. Він полежав ще, промоклий до нитки, розраховуючи набрати води про запас, але дощ закінчився. Іван облизав мокре листя з кущів, до яких міг дотягнутися рукою, і, набравшись сил, вирішив повзти на своє місце, в улоговинку, ближче до дороги – в укріпрайон і посадку в будь-який момент могли повернутися вороги.

…Вранці приємно прокидатися в полі, серед трави, під тріск коників і спів птахів. Але того ранку під Новокатеринівкою в полях стояла неприродна тиша. Іван розплющив очі й довго дивився в чисте небо, в якому швидко набирало силу безжалісне сонце. Промоклий, він сильно замерз уночі, але найстрашніше, як він розумів, чекало його попереду – спекотний нескінченний день невідомості. Організм просив води і їжі, нога несамовито боліла, і Іван переживав, що може початися зараження, і тоді – прощай, ліва нижня кінцівка. Раптом він почув сильний гуркіт: до села мчали українські бетеери, близько десятка. По них відразу ж відкрили вогонь з посадки, але бетеери не зупинилися і продовжили атаку. Тут же запрацювали «урагани», і Іван пошкодував, що стільки добра пропадає даремно – снаряди падали в полі, метрів за чотириста від цілі. Однак одразу ж прилетіла українська авіація і завдала масованого удару по лісосмузі, а бетеери тим часом безуспішно, але героїчно намагалися прорвати оборону. Якби в той момент до них підійшло підкріплення, хоча б пару танків, то, напевно б, їх героїзм приніс результат. Один з бетеерів мчав повз Івана, з люка виглядав боєць і щось кричав у рацію.

– Ей, ей! Забери мене! – Іван розумів, як мало він зараз схожий на бійця української армії. Просто лежить якась чорно-червона людина із забинтованою ногою посеред випаленого поля край дороги і просить його забрати.