Розділ «Дядько Ваня»

Вони причаїлися на узбіччі, серед невисокої трави. Як розумів свою дислокацію Іван, до найближчого села – Новокатеринівки – звідси було кілька кілометрів. Та і хто там, в цій Новокатериниці? Свої, чужі? Як туди дістатись фактично без ноги? А десь тут, у посадці причаївся нещадний ворог, який лише і чекає, щоб всадити в тебе побільше свинцю. І чим оборонятися? Зі зброї вони мали лише магазини з патронами і дві гранати. Одну Іван віддав товаришеві, про всяк випадок. В індивідуальній аптечці знайшов вельми скромний набір засобів першої медичної допомоги: жодного знеболювального, зате зрадів, що є бинти і джгут.

Колона пішла далеко вперед, бій перемістився слідом за нею. Але як тільки Джоник почав перемотувати Іванові ногу – перебита кістка стегна, але нічого, щоб накласти шину, поруч не знайшлося, навіть шомпола від автомата – по них відкрили вогонь. Били короткими чергами, трасерами, кулі пролітали за метр-два, ніби перевіряючи – чи живі? – а, може, діяли на нерви, примушуючи до втечі, щоб скосити потім на бігу.

Джоник і Іван лежали, не ворухнувшись. Довкола горіла трава, і полум’я з кожною хвилиною просувалося все ближче.

– Як думаєш, дійде вогонь до нас? – прошепотів Іван, не повертаючи голови.

– У-у-у-у, е-е-е-е, – сказав Джоник. – Не-е зна…

Вогонь стих практично під ними, коли вже почав лизати берці. Івану коштувало великих зусиль не поворушитися – він точно знав, що померти від куль значно легше і швидше, ніж згоріти живцем на повільному вогні. Стріляти по них перестали, бій розгойдувався і гув уже біля самого села. Разом із боєм перед очима Івана розгойдувалося і гуло небо – хмари кружляли, наче каруселі, і лише сонце, ніби лампа слідчого, направлена в очі, висіло над ним і було готове в будь-яку мить упасти на голову і випекти його в розжареній печі, наче казкового колобка. Дуже хотілося пити. З трави перед ним раптом з’явилася голова замкомвзводу, потім голови ще двох бійців:

– Со там? – запитав Іван. Губи пересохнули і не дозволяли вимовляти всі слова правильно.

– Там п…ц, – «замок», був як завжди, лаконічний.

– Кхто там? – уточнив запитання Іван.

– Там поранені, вбиті.

– Багато?

– Дохера. Давайте за нами в посадку.

– З посадки стріляють.

– В іншу, ось туди дивися! Бачиш? Туди треба йти.

– Нога перебита, не можу рухатися. Допоможіть.

– Ні, бійці, давайте самі. За мною! – скомандував «замок» двом своїм. З розгрузки у нього стирчала рація.

«Завжди був падлом! – не засуджуючи, подумав Іван. – Може, хоча б по рації повідомить, де ми». Трійця переповзла дорогу. Один із бійців, схаменувшись, не озираючись, кинув у їхній бік аптечку. Пакет упав посередині дороги, за три метри від краю.

– Треба ж, як пощастило, – сказав Іван для Джоника, дивуючись, що по втікачах ніхто не вистрелив, але товариш не відреагував. – Джонику, там аптечка! Можна зробити укол! – Іван показав характерний жест. Джоник кивнув головою і поповз за медикаментами. Тут же з посадки, наче по команді, відкрили вогонь.

Вони пролежали нерухомо близько години. Періодично в їх сторону пострілювали. За характером пострілів Іван визначив, що це, швидше всього, бетеер лупить великокаліберними, 14.5. Від смерті їх рятували невеликий горбок і події, що розвивалися довкола – час від часу там, у далекій посадці, відволікалися на інші цілі. Джоник підтягнув ноги до підборіддя і закрив очі, демонструючи повну байдужість до смерті. Мабуть, йому дійсно було байдуже. Можливо, саме тому він і записався в батальйон. Наскільки Івану було відомо, Джоник пішов із родини і кинув бізнес задовго до Майдану і війни, але що послугувало першопричиною внутрішньої кризи у товариша, він не знав. В армійському побуті Джоник був милою усмішливою людиною, до того ж ніхто краще за нього в батальйоні не готував плов і м’ясо. Плов і м’ясо – це колись було дуже смачно, але зараз від однієї думки про шашлики Івана вивертало – вітерець, що підіймався, дурманив голову солодким запахом згорілої людської плоті, що йшов від обвуглених товаришів. «Як я зможу забути цей запах? – із жахом думав Іван, і крупні краплі поту виступали на лобі. – Як?» Краплі він витирав зовнішньою стороною долоні, яку потім облизував – від спраги не рятувало, але хоча б трохи відволікало. Іван відчував нестерпний біль, і розумів, що ще трохи, і він почне втрачати свідомість. Добре, що вдалося зупинити кров, але чи надовго? І як звідси вибиратися? Де наші? Де вороги? Хто вороги? Він почув шелест трави – в їх бік повзли люди. Повзли тихо, обережно, значить, свої. Зачаївшись у невеликій улоговинці метрів за десять, вони стали надавати допомогу своєму тяжкопораненому товаришу, але шанси у того лишитися в живих, судячи з розмови, були мінімальні:

– Давай, братику, не спи, не спи!