Розділ «Дядько Ваня»

– Він іде!

– Уколи йому що-небудь!

– Та що я вколю?

Іван подумав, що ці хлопці тягнуть свого товариша на собі й борються за його життя до останнього, і по-доброму позаздрив.

– Ей, братику! Ти живий? – це окликнули його, Івана.

Він подав голос. До нього підповз добре екіпірований боєць зі снайперською гвинтівкою.

– Допомога потрібна?

– Мені ногу перебило. Потрібно знеболити і шину накласти.

– А з ним що? «Двохсотий»? – кивнув на Джоника.

– Контузія. Ви обережніше, он із тієї посадки шмаляють.

Підповз санітар. Івану вкололи два знеболювальних, обробили і перев’язали рану. Шини не знайшлося.

– Що там?

– Скоро попустить трохи. Важка рана. Потрібно в госпіталь. Можеш без ноги залишитися. – А там? – Іван поглядом показав убік, звідки вони з Джоником приїхали.

– Там п…ц.

– А ви звідки?

– Ми звідти, – снайпер показав убік Новокатеринівки. – В посадці не дуже великі групи: міномети, бетеери, кулемети. Далі «гради» стоять. Онде, на горі біля села – російські десантники, укріпрайон, ми їх добре з мінометів «погладили». Зенітки у них там, агееси. Хотів попрацювати щільніше, – кивнув на гвинтівку, – не дозволили. Дивна війна, я на такій вперше…

– Доводилося вже?

– Так. Ірак. Ще деінде. Неважливо. Ходімо, братику. Буди друга.

Іван підштовхнув рукою Джоника. Той підняв голову, ніби нічого не відбувалося, і посміхнувся.

– Веселий який! – здивувався снайпер. – Запитай його, він зможе тебе тягнути? Нас там п’ятеро, – показав поглядом на улоговинку. – Один уже «двохсотий», тільки-но. Але я його не кину – ми з ним три війни пройшли; один поранений в ногу і руку, третій контужений і дезорієнтований. Ми лише з санітаром цілі. Отже, тягнути тебе, окрім нього, нема кому.