TextBook – А де мій приз? – дівчинка підповзла, і Іван уклав її поряд на бік, так, щоб бачити очі.
– Таню! Таню! – тихенько покликав.
– Даруйте, важко…
– Яна тут.
– Добре…
– Таню…
– Мамо! Мамочко!
– Мама спить.
Кусаючи губи, намагаючись стримати емоції, Іван дивився крізь траву – Тетяна лежала, поклавши голову на витягнуту руку, підібгавши коліна до живота, в крові і бензині.
– Таню! – погукав останній раз і якомога бадьоріше запитав дівчинку. – Ну що, давай знайомиться ближче? Мене дядьком Іваном звати. А тебе як?
– Яна.
– Скільки тобі років?
– Скоро буде п’ять. А тобі скільки?
– Тридцять шість.
– Ого, дядьку Ваню, ти вже великий. А що ти тут робиш?
– Лежу. Мені ніжку ранило, мені ходити боляче. Давай поглянемо, що у тебе з ручкою, добре?
– Добре.
Поранення, на щастя, якщо не приймати до уваги, що це – дитя, виявилося не небезпечним – наскрізне в плече, дрібний калібр, кістку не зачепило. Просто диво, що при такому обстрілі вона залишилася жива, очевидно, мама, зорієнтувавшись, прикривала доньку собою. Іван порвав футболку на кшталт бинтів і зробив Яні перев’язку. Дівчинка зовсім не плакала, ніби й не відчувала болю, лише сипіла і морщила личко.
– Можна, я піду до мами? – вона спробувала встати.
– Ні-ні, мама спить, не ходи, а то блискавкою вб’є! – Іван схопив Яну за руку так сильно, що здається, побіліли пальці. – А давай в хмаринки пограємо?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дядько Ваня“ на сторінці 9. Приємного читання.