Розділ «Уламки минулого»

І Микола, швиденько поцілувавши Жужу, гайнув до тролейбуса номер три.

Спершу потрібно було віднайти дефіцитні товари народного вжитку, про які говорив Микола. Надворі 1989 рік. Аби купити цукерки, коньяк та екзотичні фрукти, Людочка мусила тиждень стояти в довжелезних чергах, витратила всі свої талони-купони, але таки склала необхідний хабарний пакет. Лише тоді наважилася подзвонити лікареві Паперному (таке прізвище було написане поруч із номером).

У зазначений день потай зібрала потрібні для лікарні речі. Як завжди, базікала з мамою і татом, намагаючись поводитися природно. Проте попри її волю з рук раз по раз вислизали як не гребінець, то зубна щітка.

– Ти не снідаєш? – дивувався тато.

Люся як «Отченаш» пам’ятала попередження лікаря, що перед наркозом їсти не можна, ба навіть пити небажано.

– Я… я… – не підготувалася до такого питання й не знала, що збрехати. – Я вчора себе погано почувала… Отруїлася, напевно.

– Ти блювала ввечері. Але то було позавчора, здається, – зазначила мама, обчищаючи ножем тоненьку шкірочку з червоного яблучка.

– А у мене таке відчуття, що то було в неділю, – вклинюється в розмову тато.

– Ще й у неділю? – перепитує мама.

– Буду пізно! – кричить дочка від дверей, вислизає з квартири з відчуттям полегшення.

– Щось вона сьогодні рано пішла, – тато вдивляється в круглого годинника, що висить на стіні.

– Мабуть, із Миколою домовилась зустрітися.

– Та він ніби й нічого.

– Ну, рік із ним зустрічається, то вже ж нічого. Доливати? – Ірина Романівна вказує на чайничок із запашною заваркою.