Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Патріарха схопили й ув’язнили, його довго морили голодом, знущалися із старого, намагаючись силою змусити його зректися навіть патріаршого престолу, але все марно. Патріарх незрушно стояв на своєму. Переконавшись, що їм патріарха не зломити, його просто... Просто умертвили, накинувши на худу шию старого преміцний шовковий шнурок. Кат, затягуючи той шнурок (патріарх не чинив спротиву, а лише швидко читав молитви, готуючись до зустрічі з Господом), вперся коліном патріарху у впалі груди, поламавши йому кості... Душа патріарха відразу ж відлетіла на небеса.

Стійкість, з якою владика Руської церкви витримав тортури, і мужня його загибель за віру й отєчєство, надихнули тоді чи не всі патріотичні сили, які намагалися будь-що очистити території своєї країни від окупантів і нарешті поставити крапку в Смуті.

Але ситуація в Московському царстві стала чи не критичною і набула вже загрозливих відтінків. 1611 рік ледве-ледве не став останнім в історії Московського царства. Його розпад сягнув закритичних меж. Далі розпадатися вже не було куди. Московія підійшла до порогу своєї загибелі. По всіх містах і землях Русі нишпорили зграї «воровських казаков», іноземних найманців, бунтівників різних мастей і взагалі багато різного наброду, готового жити лише розбоями і грабунками.

Централізованої влади на Русі вже не було — паралізовані її залишки нічого не могли вдіяти.

В Москві сидів польський гарнізон.

Смоленськ, який до того стримував натиск інтервентів, був ними захоплений — король Сигізмунд III гучно святкував свою перемогу.

Проти Росії затіяли війну і шведи, захопили Новгород Великий та ряд інших міст. Перше Земське ополчення зібрало надто різношерсту «публіку» у вигляді війська — від козаків та людей «високородного» аристократа Дмитрія Трубецького до дворянських полків з різних міст, до різних, як тоді казали, «шаек» бродяжного люду і зграй відвертих грабіжників.

Між лідерами ополчення не було згоди, сили ополченців танули з кожним місяцем, вичерпувалися харчові запаси. Прогодувати таку масу людей не було чим, і багато хто з ополченців подався на села грабувати селян.

Виходило, що на початку 1612 року Московського царст­ва-государства ніби й не було. Не було царя, патріарха і взагалі — будь-якої законної та централізованої влади, армія ополченців перетворилася на набрід голодранців, столиця, а також головні міста Півночі і Заходу Росії знаходилися під контролем окупаційних корпусів. Здавалось, Московській дер­жаві більше не воскресати. Здавалось, що Смута врешті-решт таки погубила Росію... «І все ж, російській цивілізації вистачило життєстійкості, та й милості Господньої, щоби впоратися з цією катастрофічною ситуацією», — писатимуть пізніше.

А Марина Мнішек усе ще залишалася в Калузі, самотня і ніби усіма забута, покинута і нікому не потрібна. Мешкала чи не на пташиних правах. Цариця — не цариця та ще всія Русі, а так... Невідомо й хто. Це гнітило і ні-ні та навіювало думки: а чи не пора з таким життям нарешті покінчити? До Самбора — ой далеко! Та й чи варто туди повертатися — на посміх шляхти гоноровитої?!.

І в Росії у неї вже не було, здається, аніяких перспектив. Сама вона нічого не важила — та ще у боротьбі за царський престол, а більше у неї не було нікого. Не чекати ж, поки з’явиться Дмитрій Третій? Досить з неї і двох Дмитріїв — інших рятівників не було. Як і спільників, бажаючих військовою силою допомогти їй повернутися у Кремль.

І раптом він з’явився.

І ось як це сталося.

Через місяць після загибелі Дмитрія Другого — як вона протрималася у фортеці зі своїм жіноцтвом той час, сама не відає, — вона народила...

Вважається, що коли б вона, приміром, народила дівчину, то калужани на таку подію й уваги не звернули б. І Марині тоді довелося б залишати місто — як такій, що нікому не потрібна. Хто б тоді й згадав, що вона вінчана — двічі! — з російськими царями і коронована — теж двічі — на російську царицю.

Але Марина народила сина — гарненького міцненького хлопчика, викапаний батько. У цариці народився син. Себто спадкоємець. Претендент — як виросте — на російський престол! Законний, адже син вінчаної цариці і царя, у свою чергу сина Івана Грозного. Такого завжди можна буде використати у боротьбі за верховну владу.

І це вмить збагнули противники Москви.

З повідомлення німецького хроніста:

«Невдовзі... вона народила сина, якого руські вельможі з її дозволу і згоди взяли у неї і пообіцяли виховати його в тайні, щоб він не був убитий переслідувачами (що врешті-решт таки й станеться, враховуючи непрості часи й обставини Смути. — В. Ч.), а якщо Бог дарує йому життя, став би в майбутньому государем на Русі. Її ж, царицю, в той час утримували і шанували по-царському».

Ті, хто тоді претендував на верховну владу, покладали великі надії на сина Дмитрія Другого. Адже його можна буде використати в майбутньому, як прапор у боротьбі за владу — Смута не затихала на Русі.