Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Те, що чинила Марина Юріївна, отримавши вістку про загибель чоловіка, стандартно для подібної ситуації — так, власне, й чинять жінки, дізнавшись про загибель свого єдиного, але... Але чинять жінки прості, сільські, Марина ж як графиня, вихована зовсім в іншому середовищі, не могла привселюдно рвати на собі волосся й кричати (в оригіналі — «вопила»), як сільська баба, хоча б що там не відчувала в душі після загибелі Дмитрія. Це було не в її характері, а виховання її як ясновельможної панночки не дозволило б їй цього робити.

Це перше.

Друге.

В душі вона, може, й відчувала щось подібне, як Дмитрія привезли порубаного, але не могла бігати розпатланою по місту — вона тоді була вагітною на передостанньому місяці — де вже там бігати по місту і «вопить». Вона тоді ледве рухалась, притримуючи руками великий живіт, і почувалася не зовсім добре, особливо на восьмому і дев’ятому місяці вагітності. А про те, що вона, як графиня, певним чином вихована, не могла влаштовувати такі неконтрольовані дії, повторювати не буду. Тим паче рвати на собі волосся та одяг. Не могла, хоч би як не любила Дмитрія. Це не притаманно членам того стану, до якого вона за народженням і вихованням належала. Вона вміла тримати при собі свої почуття, навіть ховати їх глибоко, якими б тяжкими чи трагічними вони не були.

Більше правий німецький хроніст, який так писав про Марину Мнішек у ті тяжкі для неї дні:

«Яким печальним і сумовитим днем був той день 11 грудня для благочестивої цариці Марини Юріївни, легко уявити, адже обидва її чоловіки протягом усього тільки кількох років один за одним були умертвлені: Дмитрій I — 17 травня 1606 року, в Москві, а Дмитрій ІІ — тут, у Калузі, 11 грудня 1610 року, коли вона була на останніх місяцях вагітності...»

Не було коли Марині оплакувати загибель чоловіка і впадати у відчай — хоч вона і тяжко пережила його наглу смерть.

Дізнавшись про загибель Дмитрія Другого, Калузького вора, гетьман Ян Сапега, кинувши все — навіть католицьке Різдво Христове і застілля, що з цього приводу влаштовували його співплемінники, подався із своїм полком до Калуги. Аби, скориставшись розбратом, що виник після убивства Дмитрія, захопити фортецю — «ім’ям королей». На той час гетьман Сапега, який спершу підтримував було Дмитрія Другого, поміняв свою політичну орієнтацію і переметнувся на бік короля та його сина Владислава, якого московські бояри забагли бачити на руському престолі. Але не знаючи про цей політичний кульбіт Сапеги, Марина Мнішек, боячися помсти з боку татар, передала гетьманові, який уже був під мурами фортеці, з одним вірним їй мужиком записку, сховану у свічці.

«Звільніть мене, звільніть ради Бога! Мені залишилося жити всього два тижні! Ви користуєтесь доброю славою, зробіть це! Врятуйте мене, врятуйте! Бог буде вам вічною нагородою!»

Марина була у відчаї, коли в місті почалися погроми. Козаки нападали на татар, татари оборонялися, і в тій колотнечі цариця остерігалася за своє життя.

Але Ян Сапега не міг з ходу взяти добре захищену фортецю, тож звернувся з посланням «до цариці, бояр і миру». Звичайно ж, про добровільну здачу міста. Але мешканці Калуги відмовилися здаватися чужоземцям, якими тоді були в Росії поляки.

Кілька днів поляки стояли під містом не в змозі його взяти. Почалися переговори з калужанами, що тривали три дні. Але все марно, домовитись гетьману з калужанами так і не вдалося.

Марина, не знаючи, що Ян Сапега вже виступає від імені короля, намагалася йому допомогти, але в неї теж нічого не вийшло. Та й хто в неї був під рукою? Лише жіноцтво з її почту. А згодом, коли татар нарешті було вгамовано і верх взяли донці, Марина й зовсім заспокоїлась і вже не поривалася закликати Яна Сапегу в місто.

На четвертий день калужани влаштували засаду і зненацька перебили гетьманських посланців — сокира війни була пущена в діло.

Вчинивши так, калужани повідомили гетьмана:

«Кому Москва поцілує хрест, тому і ми поцілуємо, якщо королевичу, то і ми королевичу».

І гетьману нічого не лишилося, як відступитися від стін Калуги не солоно сьорбавши. (Правда, відступаючи, він дорогою все ж захопив кілька калузьких містечок, але це не було бальзамом на зачеплене самолюбство гетьмана, який так і не зміг узяти місто.)

А з Москви тим часом надходили невтішні вісті — як для цариці Марини Мнішек, так і для польських військ, які все ще перебували на території Московської Русі у статусі окупаційних...

На початку 1611 року до Москви підійшло Перше Земське ополчення. Воно мало намір силою зброї звільнити столицю від польських військ і було налаштоване рішуче.

Почалися бої. Відчувши непереливки, тодішній аристо­кратичний уряд і польські гарнізонні офіцери спробували було змусити патріарха написати штурмуючим послання із закликом відійти геть. І взагалі — розпустити по домівках ополчення. Але Гермоген навідріз відмовився це робити. Навпаки, він благословив створення Земського ополчення.