Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

І. Весільний поїзд: Самбір—Москва

«Через село весілля йшло...» — це в Тараса Шевченка.

Наше весілля не йшло, а їхало, долаючи не одну сотню кілометрів — від литовських рубежів до самої Москви — часто й по бездоріжжю...

Слово «поїзд» з’явилося в українській мові, хоч як це не дивно на перший погляд, раніше за сам... поїзд. Якщо під цим терміном мати на увазі ряд з’єднаних між собою залізничних вагонів, що рухаються за допомогою локомотива, — так це, здається, трактується в словниках. І означало воно тоді, коли залізничних поїздів ще і в згадці не було, як і самих залізниць, весільний поїзд. Тобто ряд візків, саней (у багатих — карет) і т. ін., що їдуть з учасниками весільного обряду...

Ось таким поїздом — з уточненням, однак, весільним, — і вирушила цариця — вже цариця, хоча ще офіційно і не коронована, — Марина у незнану їй Московію, і поїздка її, як покаже час, виявиться поїздкою в один кінець...

Попереду їхали гусари в новеньких венгерках, наче намальовані на прудких конях, передній тримав над головою на довгому держалні прямокутне малинове полотнище із золотистими китицями, в жовтому овалі якого було зображення святого Христофора, одного з чотирнадцяти небесних заступників, які допомагають у тяжких життєвих ситуаціях, коли доля робить різкий поворот. Святий Христофор також рятував від несподіваної смерті й лиха, до нього зверталися при спопеляючих засухах, прохали припинити негоду, буревії, шукали в нього захистку від грому та граду. Оскільки ж він був ще й покровителем мандрівників, то ікону святого Христофора брали, вирушаючи в далеку дорогу. Взяла її й Марина, сподіваючись на підтримку покровителя мандрівників. Правда, святий Христофор був єдиним святим у християнстві з не людською головою. Тіло він мав людське, а ось голову — собачу. Рідкісне, взагалі, поєднання для святого. Щоб не сказати, унікальне. (На Русі у давнину казали: святий Христофор має псячу голову.) За легендою, Христофор замолоду був таким вродливим, гожим та привабливим, прямо красенем, що жінки не давали йому спокою, постійно спокушаючи його до гріхів. (Правда, блудниць він швидко навертав до християнства.) От Христофор і попросив Бога позбавити його цієї проблеми й суєти. Бог і подарував йому собачу голову, після чого святий став виродливим, «аки пес». Що й позбавило його домагань різних там вертихвісток. Але це аж ніяк не зменшило до нього любові людей, які вбачали в святому, бодай і з собачою головою, свого вірного і надійного заступника.

І це при тому, що на Заході ставлення офіційної церкви до цього святого було неоднозначним: Христофора Песиголовця то визнавали, то з розряду основних святих переводили в розряд місцевочтимих, не рекомендуючи його шанувати[3]. І навіть згадувати в церквах чи при індивідуальних молитвах. Мовляв, у цивілізованому світі якось... м-м... не зовсім зручно поклонятися не просто людині, а людині з собачою головою, але Марина наполягла на своєму (та й бабця Софія їй тихцем радила не цуратися Песиголовця — «тобі ж і краще буде»).

— Поїдемо з Христофором!

— Із... Песиголовцем??? — жахнувся батько, воєвода Мнішек.

— Хай буде і так: із Христофором Песиголовцем!

— Із святим... з собачою головою? — не міг заспокоїтись воєвода.

— Хай буде й так: із собачою, — затялася Марина.

Воєвода дивився на неї вражено, не впізнаючи колись — ще ж мовби вчора — такої покірної дочки: що з нею лучилося? Після краківських заручин стала наче іншою — владною. Ще й наказує, не звертаючи уваги ні на чию думку, аби лишень було по її.

— Але що скажуть святі отці, як дізнаються, що ти... їдеш із святим з собачою головою? Зрештою, Ватикан...

— За Ватикан не скажу, а святі отці... Принаймні, отець Савицький схвалив моє рішення. Поїдемо із святим Христофором на чолі нашого поїзду. Він захищає людей від усіх бід, особливо в дорозі, захистить і нас. Ще давні греки вважали, що той, хто побачить ікону Христофора, того дня не помре наглою смертю. Тому й ставили ікону при вході до церкви, аби її бачили всі, хто входить... Та й ім’я святого означає «христоносець», або — «той, хто несе Христа». А тому ми не тільки з Христофором, а й з Богом вирушимо в дорогу. Недарма кажуть: якщо не знаєш, кому молитися, — молися святому Христофору, і ти не прогадаєш. Таке моє рішення, і прошу його не міняти. Зрештою, заради мене все заварилося, тож і терпіть мене.

Сказала — як зав’язала.

Весільний поїзд Марини Мнішек вирушив у далеку Московію на чолі з святим Христофором... Так, так, із Песиголовцем. Бо в нього, як була переконана Марина, хоч і собача голова, але серце — людське. Переповнене бажанням захистити людей, прийти їм на поміч. А це нині така рідкість. (А втім, це велика рідкість і сьогодні, коли пишуться ці рядки.)

14—15 квітня — два дні поспіль — переправлялися через Дніпро біля Орші (нині Вітебська область, Білорусія) — з правого на лівий берег. А тому два дні, що переправа була благенькою, нашвидкуруч зведеною, а почет Марини, власне її весільний поїзд, нараховував більше двох тисяч учасників. Нічогенько! Та майже стільки було коней: лише двір одного воєводи Юрія Мнішека, разом з гусарами, жовнірами та піхотою, нараховував 460, а двір самої цариці — 251 людину. А ще ж свої почти мали двори князя Костянтина Вишневецького і коронного маршалка Адама Вольського, котрі супроводжували Марину, і кожен з яких нараховував теж чи не по півтисячі чоловік і коней.

Але ж і інші знатні шляхтичі — пся крев, гонорові! — з родаків і свояків Мнішеків — хоча б Ян і Станіслав Мнішеки, Сигізмунд Тарло, Мартин (гофмейстер двору Марини Мнішек) та Юрій Стадницькі, Станіслав Немоєвський — хоч і мали скромніші почети, проте немалі. (Без власних почтів були лише ксьондз Помаєвський та інші святі отці.) А ще ж були меншого рангу шляхтичі, але неодмінно з великим гонором, котрі в гусарських мундирах гарцювали на конях, численні піші слуги.