Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

У першу їхню ніч — ще в Тушині — він її чи не зґвалтував, принаймні силою взяв, грубо й брутально вдовольняючи свою хіть. (Правда, він тоді надто пив.) А вже в Калузі наче змінився, іншим став. Ніжним.

В Калузі вона вже його не впізнавала, добровільно й з охотою лягала до нього в постіль, щораз дивуючись — як це у жорстокої людини може бути стільки... ніжності, пестощів, чистої любові і ласки нерозтраченої. Вона його тоді заново — чи вдруге — відкрила і була неймовірно рада тому відкриттю — вірячи йому і не вірячи. Невже у такі ночі у ньому ніжність природна перемогла напускну штучну жорстокість?

В одну з їхніх подружніх ночей у Калузі він — як вона вже лежала біля нього в ліжку — обережно і ласкаво так, майже нечутно зняв з неї сорочинку. І вона чомусь не противилась, ще й допомагала йому знімати з неї ту благеньку сорочечку... І мружилась в передчутті чогось такого... такого. І — дочекалася. А він, милуючись нею голенькою — в спочивальні яскраво горіли свічки у двох канделябрах, він любив займатися любов’ю при світлі, так ось тоді, милуючись нею, він, пестячи її тіло, раптом процитував їй Біблію — Пісню Пісень царя Соломона, звернену до коханої, до незрівнянної Суламіф. Виявляється, він, прозваний вором, спершу Тушинським, а це Калузьким, Біблію знав! Пісню Пісень Соломона, присвячену його коханій Суламіф:

«О, як прекрасні ноги твої в сандалях, дщер іменита! Заокруглення стегон твоїх, як намисто, справа рук мастаковитого художника; живіт твій — кругла чаша, у якій не вичерпується ароматне вино; чрево твоє — гірка пшениці, що обставлена ліліями; два соски твої, як двоє цапенят, близнюки серни; шия твоя, як стовп із слонової кістки... Як ти прекрасна, як приваблива, кохана, твоєю милолицістю! Цей стан твій схожий на пальму, і груди твої на виноградні грона. Подумав я: зліз би на пальму, ухопився б за віття її; і грудь твоя була б замість грон винограду, і пахощі від ніздрів твоїх, як від яблуків; уста твої, як відмінне вино. Воно тече прямо до друга мого, насолоджує уста стомлених...»

...Наче вчора це було. Ба навіть сьогодні, на світанку, коли сонце, зійшовши над засніженими просторами, позолотило їх своїм сяйвом. Наче сьогодні, на світанку. А насправді давно це було. Жаль, що більше така ніч не повторилася, коли він був царем Соломоном, а вона була його коханою Суламіф... Не було в них більше таких ночей, як ТА, НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВА І НІЖНА НІЧ, СПОВНЕНА НЕЗРІВНЯННОЇ ЛЮБОВІ, не було. Але, мабуть, тоді, у ту ніч, вона й завагітніла...

Він хоч і вдавав з себе, як росіяни кажуть, рубаху-парня, якому все ніпочім і якому й саме море по коліна, але насправді, в душі своїй, що її він старанно приховував у собі і нікого до неї не пускав, був тихим, скромним молодиком, незнайомим з військовою справою, за яку так необачно взявся. Йому тяжко було звикати до табірного життя, походів і безконечних сутичок та боїв. Тому він військову справу передоручав іншим — вони його й підведуть, — а сам часто, як невтерпіж було, як страхи його обсідали, хутчій ховався за пиятику, за гамірливі застілля, де й справді вдавав, що йому все ніпочім і саме море по коліна...

Їй здавалось, що вона його розуміє і сприймає таким, яким він був насправді. І навіть їй починало тоді — у Калузі, після тієї їхньої неймовірної ночі, коли він був царем Соломоном, а вона його коханою Суламіф, здаватися, що вона його любить. Жаль, що над їхніми почуттями завжди брали гору обставини. Але попри все, вона була певна, що разом вони досягнуть задуманого... І ще будуть у них такі ночі, коли вона сприйматиме його царем Соломоном, винахідливим на любов, а він її коханою Суламіф...

І раптом...

Раптом його привезли 11 грудня з полювання на санях, з відрубаним плечем з рукою, з відсіченою головою.

І — все.

То був кінець не лише йому, а й їй самій, не кажучи вже про їхні ночі.

Думала, що татари, спільники князя Урусова, переб’ють їх усіх, а її позбавлять життя в першу чергу, але Урусов, нашкодивши, злякався і втік з Калуги, кинувши своїх спільників-татар напризволяще...

І тоді козаки кинулися бити татар.

Але Дмитрія те вже не могло повернути.

Для неї то був ще один крах. Після московського з першим Дмитрієм, другий крах — з Дмитрієм Другим.

Чому вона така невезуча і така нещаслива? Чи доля в неї фатальна?

Чи Бога прогнівила? Чи потрапила в сіті диявола?

Коли до кремля привезли його, порубаного-посіченого, світ для неї в одну мить став чорним — хоч був сліпучо білим од снігів, що вляглися у тих краях чи не до весни...

Потім в одному з донесень у польський табір писатимуть:

«Коли про це повідомили государиню, вона вибігла з фортеці навстріч покійнику, з якого татари зірвали навіть сорочку, рвала на собі волосся і кричала-голосила, щоб і її також вбили, що вона не хоче жити без свого друга...»