Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Як свідчить Конрад Буссов, в Калузі «майже кожного ранку знаходили посеред ринку від шести до дванадцяти «мертвих поляків, убитих уночі». То були переважно дворяни, але траплялися серед них і холопи, які приїздили з товарами для торгівлі.

Давно відомо (і в ті часи було відомо, і ще й у ранішні): не копай яму ближньому, аби сам у неї не попав. (Чи інша мудрість, теж широко відома: посієш вітер, пожнеш бурю.) І така народна мудрість була перевірена віками, світу землян її подарувала ще Біблія — Книга Книг.

Цього не врахував Лжедмитрій.

І посіяв вітер, забувши про застереження Книги Книг: пожнеш бурю!

Розлючений на касимівського царя Ураз-Мухаммеда, який клявся йому у вірності, а тоді перебіг на бік поляків, заклятих віднині його ворогів, звелів скарати перебіжчика на горло. (Буцімто на татарського князя доніс його рідний синок, який вже давно багнув посісти батькове місце, а батько все барився і не йшов з цього світу!)

А жону і дітей перебіжчика велів віддати «за приставы».

Що й було вчинено.

Це й був той вітер, що його ще Біблія застерігала не сіяти, аби не пожати бурю. Лжедмитрій посіяв.

Ту бурю і використає хрещений ногайський князь Петро Урусов.

Але від Петра Урусова Лжедмитрій якраз і не сподівався смертельного удару, адже він його не так давно порятував від... смерті. Петро Урусов потрапив до хурдиги за вбивство невинної людини — під п’яну руку.

І вже замаячила перед ним шибениця, але за нього заступилася Марина Мнішек — теж на свою голову.

Лжедмитрій зважив на прохання цариці, велівши Урусова помилувати. І того витягли із зашморгу й сказали: живи! Та дякуй цареві Дмитрію за милість! Він дарує тобі життя.

Хрещений ногайський князь і віддячив Лжедмитрію за подароване йому життя.

11 грудня 1610 року «цар Дмитрій» поїхав на полювання — вирішив розважитись-розвіятись — у супроводі ближніх бояр і ногайських татар, яких вважав вірними його царській милості.

Там його і прикінчить Петро Урусов — буцімто за якесь приниження, що його буцімто завдав йому Калузький вор...

«...Выезжал вор из Калуги во вторник, декабря в 11 день, за острог гулять на поле к речке Яченке, а с ним ездили гулять русские люди, да юртовские (ногайські) тотаровья...»

Потім очевидці трагедії розказуватимуть: «за речкою Яченкою, на горке, у креста» лежав самозванець — «голова отсечена прочь, да по правой руке сечен саблею...».

Якщо першого Дмитрія і першого чоловіка Марини Мнішек, прозваного Лжедмитрієм I, убили в Москві у 1606 році, то другого Дмитрія і другого її чоловіка, прозваного, відповідно, Лжедмитрієм Другим (це ж треба все це перенести Марині Юріївні!) убили під Калугою в грудні 1610 року — всього лише через чотири роки після першого...

Відразу ж після вбивства «царя», що його порішив «юртов­ський тотарин», в місто прибігли ногайці («юртовские тотаровья»), щоб повідомити про те, що сталося на річці Яченці. (Всі, кому не лінь, їздили туди — «того воровского тела смотреть».)

А вже потім козаки вирішили помститися ногайським татарам — це було легко зробити, адже мешкали вони в Калузі окремою слободою.