Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Справді-бо, не треба ховатися од ворога, який нападає, в окопах. Хай краще він ховається в тих окопах!

Лжедмитрій, утікаючи до Калуги, вирішив більше не наступати, а рити окопи і ховатися в них — себто відсиджуватися — допоки? — за фортечними мурами. Вони міцні, на перших порах ніби й захистять, але ж... Така позиція — копати окопи і ховатися в них — супротивнику дає можливість наступати. Замість того, щоб його загнати в окопи.

І супротивник, скориставшись наданою йому можливі­стю, перейшов у наступ — з наміром, звичайно ж, викурити Лжедмитрія II з окопів.

Така придибенція.

«...Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього...»

Що творилося в Московській державі в кінці 1610 року!

Дійшло до того, що сам король, аби хоч якийсь край по­класти жадобі й розбоям, змушений був заборонити війську «пустошити (у Росії. — В. Ч.) землі, виводити полон, руйнувати церкви, розорювати села, мучити підданих».

Але це вже мало чим могло зарадити. Король був далеко, у Варшаві, а польські війська у засніженій Росії, охопленій до всього ж ще й смутою.

У Москві, яку на запрошення «Семибоярщини» зайняли поляки, відкрито ділили державну скарбницю, ділили чини, посади, маєтки і вотчини, бо все продавалося і на все були покупці. Із Москви та з інших міст царства щодня вирушали загони, які годилося б назвати зграями грабіжників, «на охоту» і «на ловитву».

У самій Москві лютували хапуги, які розтягували все, що траплялося під руки. Навіть золоті статуї апостолів у людський зріст, що були виготовлені за Годунова, переплавляли в золоті зливки і ними розплачувалися з німецьким найманим вій­ськом із Швеції. Не пощадили і статую «Ісуса з чистого золота, вагою, напевне, в тридцять тисяч червоних золотих».

Міколай Мархоцький не щадив співплемінників, пишучи:

«Наші, охоплені жадібністю, не пощадили і Господа Ісуса, хоч дехто пропонував його відіслати в цілості до Краківського замкового костьолу — в дарунок на вічні часи. Але отримавши Ісуса з московської скарбниці, наші розрубали його на шматки і поділили між собою».

Все це доходило до Калуги й обурювало Лжедмитрія II. Але не грабіж — грабіж був звичним явищем, а те, що поляки його вдруге зрадили, а його земляки, руські, «йому набридли». Не чекаючи більше нічого доброго від тих і тих, він сказав собі: «Я мушу набрати турків і татар, які й допоможуть мені повернути мої спадкові володіння, а якщо я не отримаю ці володіння, то розорю і зруйную їх так, що вони небагато будуть після того варті, а поки я живий, я Росію у спокої не залишу!».

Може б, і не залишив, але йому самому жити залишалося вже всього нічого.

Правда, він збирався закликати собі на допомогу служилих татар Ногайської орди, які кочували неподалік Астрахані і давали «шерть» (присягу) московським царям («Тепер їхні царевичі даватимуть шерть мені»), але не вистачило життя. До фатального для нього 11 грудня 1610 року залишалося вже надто мало часу.

Правда, в Калузі, в таборі Лжедмитрія з’явився касимів­ський цар Ураз-Мухаммед із служилими татарами і цілував руку самозванцю, і навіть — на знак «вічної дружби» — обмінявся з ним позолоченим шоломом та ножем із чистого золота, але...

Але досить швидко він перебіжить од Лжедмитрія до короля Сигізмунда, що й стане фатальним. Для обох «царів». Для татарського і для руського. Насправді ж Ураз-Мухаммед приїхав до Калуги тому, що Лжедмитрій тримав у тамтешній фортеці жінок і дітей членів свого «государевого двору» — як заручників. («Будете мені вірні — ваші жінки та діти будуть живими, але тільки зрадите мене — посічу їх на капусту», — заявив Лжедмитрій.)

Касимівський цар і приїхав до Калуги з наміром перехитрити «царика», якого не шанував, а лише вдавав, що шанує, і визволити з полону свою жону та дітей, серед яких були і його спадкоємці у статусі царевичів. Приїхав, гадаючи, що про його перехід на бік короля Лжедмитрій — ні гу-гу.

Але Джедмитрій про зраду касимівського царя вже знав. Це й стало фатальним. І не лише для касимівського царя — для обох...

Лжедмитрій тоді затято мстив усім іноземцям, які зрадили його під Москвою, мстив безжалісно і криваво. Німецьким найманцям, і в першу чергу польським.