Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Як згодом виявиться, для сміливості, аби він «відважніше» напав на свого рятівника і благодійника. А того дня ще й частувальника.

Далі:

«Самозванець був у полі в доброму настрої. Біля його саней пускали (але ж їх десь треба було перед цим наловити. — В. Ч.) зайців, цькували їх, напившись. Урусов задумав іншого роду полювання, іменно змову. Серед того гамору він перш за все спрямував кілька десятків татар на руських бояр, а сам з іншими кинувся на государя, вони схопили коней та візника і вбили самозванця, який сидів у санях. Перш за все, один, пролітаючи на коні, відрубав йому ліве плече разом з рукою, потім інші, зіскочивши з коней, страшно порубали його і зараз же зірвали з нього одяг. Вони порубали і чимало руських... Тіло убитого лежало у санях у полі, поки за ним не приїхали з міста».

Отож, голову Лжедмитрію одним змахом кривої шаблі (жертва не встигла нічого й збагнути, як уже не мала чим думати) відрубав Урусов — той Урусов, якого ще зовсім недавно Лжедмитрій врятував від шибениці за убивство невинного.

Конрад Буссов писатиме, що «князі, бояри, козаки і місцеві мешканці відправились за місто, оглянули місце полювання, знайшли свого царя, розрубаного навпіл, який лежав в одній тільки сорочці (його багату царську одіж розхапали убивці. — В. Ч.), поклали його на сани і ВІДВЕЗЛИ В КРЕМЛЬ ДО ЦАРИЦІ... (Виділення моє. — В. Ч.)

Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього. Через кілька днів він був похований за московським (православним?) обрядом у кремлівській церкві у Калузі...»

«...поклали його на сани і відвезли в Кремль до цариці...»

На той час Марина вже почала звикати — потроху, помаленьку — до другого свого чоловіка, другого Дмитрія. Попри все. Навіть попри його часті розвеселі загули, коли він тринькав дорогоцінний час на якісь там посиденьки замість того, аби цілеспрямовано йти до своєї мети, якою був і залишався руський престол. Зголосився царем руським, так і ставай ним, була певна Марина. Як росіяни кажуть: назвався груздем, лізь у кузовок.

Не сприймаючи його — навіть ставши його дружиною вінчаною, — Марина несподівано почала до нього... звикати. Диво дивнеє! Ні, ні, про кохання тут і мови не було. А ось якусь симпатію до нього раптом почала відчувати. Іноді їй здавалося, що вона його навіть розуміє. Не у всьому схвалює, але — розуміє. Часом і обурювалась з того, що він вів таке безшабашне життя, де треба було діяти і діяти; а починала його розуміти.

А відтак наче жаліти почала, відчуваючи, що їй іноді аж шкода його стає. Маленької простої людини, яка раптом зважилася звалити на свої плечі такий тягар, що будь-кого міг загнати до могили, — не маючи аніякого досвіду, навіть серед знатних не повертівшись, забагнути... царем стати. Це ж треба мати щось у собі таке... таке авантюрне, відважно-відчайдушне, аби зважитись на таке, що не кожному боярину чи дворянину, який уже досить повертівся у Кремлі, під силу.

А він зважився. І вже за одне це вона його почала поважати. І ще відчувала: щоби вціліти в цьому жорстокому світі і досягти свого, їм треба бути разом. То перший Дмитрій вів її, тоді наївне і геть недосвідчене ще дівча, а цього Дмитрія вона має вести. Підтримувати його і надихати, і може, навіть... навіть кохати його. І допомагати, і берегти по можливості його. І річ не в тім, що він був недосвідченим, а ще й у тім, що він, зважившись захопити царський трон, раптом відчув страх. Від того, що сам і затіяв. І той страх — це вона відчувала — був постійно з ним, сидів глибоко у ньому, сховавшись у його нутрі, і ні-ні та й визирав звідти зляканим звірком на світ білий, холодив його душу, і він тоді, рятуючись від липкого страху, вдавався до загулів. Він постійно відчував над собою той меч, що висів над ним на кінській — чи якій там? — волосині, — як то він колись висів над сіракузьким тираном Дамоклом. Він пояснював той меч, що завше висів над ним, як ознаку тих небезпек, що владар зазнає постійно, — незважаючи на зовні безтурботне життя.

Зізнавався їй: відчуваю, казав, меч ось-ось може впасти мені на шию.

«А вона ж у мене, — сумно посміхаючись, додавав, — усього лише одна-однісінька...»

Вона розраджувала його як могла. Дмитрій їй вірив, але своє гнув: він уже не жилець на цьому світі. Це душа його відчуває. А з душею не посперечаєшся, у неї свої, не підвладні нам закони.

І їй шкода його ставало, вона навіть багнула затулити його собою — як мати поривається затулити свою дитину. А він і був для неї дитиною — великою, часто жорстокою, але в принципі доброю дитиною, що сама себе губила. А оскільки ж сама себе губила, то й не бачила рятунку. Відчуваючи себе самотньою, батьківщина була далеко, батько, як наче десь зник, а він же був опорою їй у цьому світі (про матір і забувати вже почала), ні друзів у цій незбагненній Русі, ні... Один він біля неї, прозваний Лжедмитрієм під номером «два». Теж самотній і неприкаяний. І вона потяглася до нього, відчувши в ньому споріднену душу, таку ж самотню, неприкаяну і спустошену та нещасну, як і в неї. Відчувала у душі щось материнське (а це відчуває кожна жінка в собі, незалежно від того, мати вона чи ні, бо вона мати завжди!), як могла звідтоді оберігала його й захищала, гріла своїм коханням... Він, по суті, був таким самотнім, хоч навколо нього стільки вертілося бояр, козаків, ратних людей та різного підозрілого люду, здебільшого того, про який кажуть: набрід.

Невідомо було — навіть їй, — якого він був народу і до якого належав роду. Вдень приндився, вдаючи з себе царя, а ночами страшенно боявся, нікому не довіряв, щомиті був насторожі, бо щомиті чекав підступного удару в спину. Але навіть називаючи себе царем руським, насправді був тим, ким і був: усе тією ж маленькою людиною, яку всі переслідують, використовуючи у своїх цілях, і яка вперто вдає із себе царя... Здається, він так увірував у легенду, що буцімто й справді царського роду, так зрісся зі своєю роллю, що навіть почав вірити, що він таки той, за кого себе видає — руський цар. І та роль стала його другим «я», його натурою і сутністю. Боявся, що ось-ось його викриють, тому ховався за напу­ск­ну безтурботність, за пиятики, а щоб його боялися, сам боячися всіх, вдавався до жорстокості, будучи певним, що кожен цар і має таким бути — жорстоким. Як «батечко» його Іван Грозний. Хоча насправді, за своєю істинною природою, він не був жорстоким. Але про те своє істинне походження він уже й сам забув, увірувавши у свій царський рід. А втім, якось їй, захмелілій, в пориві відвертості, що з ним так рідко траплялося, зізнався — ні, мабуть, тоді перебрав зайвину за столом, — таки був він колись шкільним вчителем із Богом забутого Шклова — здається, у Білорусії.

Він був начитаним. У принципі, не дурний. Знав російську мову, білоруську і польську як свою рідну (а втім, він напевне вже й забув, яка ж його рідна мова насправді), писав їй і розмовляв з нею тільки по-польськи, і це її підкупляло, і вона тоді іншими очима дивилася на нього. Перший її Дмитрій не був сильним у польській мові, а цей, другий Дмитрій, знав її, наче нею тільки й користувався. (Хоча, як вона помітила, перед росіянами чомусь старанно утаємничував, що знає польську.)

Загалом цей жорстокий чоловік, що часом і по трупах ішов до примарної влади, у яку увірував, в той же час був — чи міг бути — ніжним.

Диво з див!

І як це у нього поєднувалося? Що у нього було первинним, а що вторинним? Що природним, а що напускним? Жор­стокість чи ніжність?