Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Їх сікли шаблями й одночасно грабували їхні домівки.

А саме вбивство Калузького вора відбулося так.

За свідченням королівського інформатора, «після обіду він (Лжедмитрій II) відправився верхи на прогулянку, у напрямку столиці...».

Все йшло, як звичайно, дні, що змінювали інші дні, були як дві краплі води схожі на попередні — так легше жити. Коли ніяких перемін немає, а все тече узвичаєно і звично.

Втікаючи з Москви до Калуги, Лжедмитрій II, розуміючи, що він фактично розбитий і все програв, за товстими мурами калузької фортеці, сяк-так зализавши рани — душевні, — загуляв напропале!

Як і в Тушині напередодні втечі. Аби нічого не думати і не сушити голови розпачливим думками на кшталт вічного руського: «Що робити? Хто винен?..» Загуляв. Це, власне, й була його відповідь на тему, що тепер робити. Пити, гуляти, а там... Обставини і час самі покажуть. А поки що нищив де тільки міг іноземців — поляків у першу чергу. Обзиваючи їх зрадниками, і — гуляв. Благо, хмільних трунків та бажаючих розділити з ним застілля серед нижчих бояр та козаків було більш ніж досить.

Марина марно намагалася спинити загули, але чоловік не слухав. І взагалі, велів варті царицю до нього не пускати, аби вона своїми закликами схаменутися не псувала йому настрою. Що й без того поляками під Москвою геть дощенту зіпсований, тож діяв за козацьким принципом: будем пити і гуляти, а смерть прийде — будем помирати.

А що вона прийде — не сумнівався.

Це допомоги йому вже нізвідки було тоді чекати, а смерть із кожної шпарки вилізе — тільки заґався.

Вона й вилізла. І там, де він її і не чекав.

І з’явилася надто швидко. Швидше, аніж він сподівався.

Часто царські гулянки закінчувалися виїздом за фортецю — на простори, де можна було і звіра вполювати — здебільшого зайців, — і на природі душу від міської суєти відвести.

Сам обкладений з усіх боків полювальниками, калузький цар любив вибиратися на полювання. Щоб інших — чотириногих — обкладати. Тоді складалося враження, що не за ним полюють, а він на ловитві душечку відводить.

Та й любив він молодецькі забави, коли забуваєш про все. Навіть про небезпеку, що тоді йому постійно загрожувала.

На тих ловах та гульках його й підстеріг Петро Урусов, той Урусов, якого він ще не так давно врятував від шибениці — на свою голову. Може, й справді праві ті, хто мудро радить: не рятуй приреченого, він може виявитися твоїм ворогом.

Він і врятував від загибелі свого убивцю. Забувши ще про одне застереження: щоб не мати зла, не роби добра.

День був як на замовлення. Засніжені простори іскрилися під сонцем. Сніг смачно рипів під полозками саней та копитами коней.

Усе було вкрите пухнастою білою ковдрою, навіть дороги занесло-загатило. Обрії — аж синіли.

Від людей і коней йшла пара. Все навколо було казкове, всюди слалися безмежні руські простори — є де на ловитві душі відвести.

«Самозванець велів везти за ним двоє саней, різних напоїв, різного роду медів, горілки, що ними пригощав у полі бояр і кращих татар, зокрема... Урусова».