Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

А тим часом московські бояри і гетьман Жолкевський вирішили переслідувати Дмитрія до переможного кінця. У наказі по їхньому об’єднаному війську наголошувалося: «Щоб крові християнської більше не розливав і земля б у тиші зосталася». А для цього треба було знищити Дмитрія — питання навіть так уже стояло.

Дмитрій спішно відходив, випереджаючи переслідувачів на один день. Гетьман Жолкевський вкупі з московським військом його переслідував. Невдовзі вони підійшли до Ніколи-Угрешського монастиря, де, за їхніми даними, мала перебувати цариця Марина. Виявилося, що там уже й «царик», який встиг утекти з-під Москви.

Коли настав світанок, усе навколо було оточене москов­ським військом та полками Жолкевського — здавалось, миша непоміченою не прошмигне.

Це збагнули й оточені. На ранок перед ними постала дилема: або прийняти бій з об’єднаними силами і накласти у нім головою — але за що, в ім’я чого? — або домовитися з нападниками про подальшу службу вже у них. А заодно й вирішити долю «царика» — нікому за нього не хотілося помирати. Ні руським, ні полякам...

Добровольців у таборі Дмитрія на той ранок не виявилося — Дмитрій і Марина оголосили те зрадою. Але це мало чим могло зарадити справі і вирівняти ситуацію на користь оточеним. Розв’язка невмолимо насувалася. Треба було спішно щось робити.

Марина привселюдно зреклася поляків і свого короля, які зрадили її. Заодно зреклася і свого війська, яке теж її зрадило. Військо похмуро її слухало. Тупцювалися й пирхали коні, під їхніми копитами скрипів сніг.

Сліпучий од сонця, він боляче різав очі, і в Марини по щоках текли сльози — від того блиску і від образи, що її зрадили ті, кого вона вважала найріднішими їй, на чию вірність вона покладалася, як на кам’яний мур...

Що ж, все у світі змінюється. Сьогодні друг тобі друг, а завтра — зрадник і ворог. Вірність у дружбі залежить від багатьох обставин — кому потрібна така дружба.

Як і вірність лише на якийсь там час, доти, поки це буде вигідно.

Того ж вечора свої люди застерегли Дмитрія й Марину: їхнє військо збирається заарештувати «царську парочку» і видати її полякам та руським і такою ціною купити собі прощення. А можливо, й життя. Що ж, і тут вони праві — все у світі купується і все у світі продається... На тім стояв і стоятиме рід людський.

Тієї ж ночі з рештками ще вірних їм людей, переважно козаків, донців та запорожців, — Дмитрій і Марина таємно залишили Ніколо-Угрешський монастир і подалися до Калуги, котра ще зоставалася їм вірною...

Ніч була місячна, іскрився сніг і страшенно скрипів під копитами коней та під полозками саней.

Десь у темних хащах вили вовки.

Жити не хотілося, але жити треба було. Ще треба. Та й не втрачали втікачі надії на Калугу. То Москва їх зрадила, а Калуга їм допоможе.

Потім виявиться, що цар Дмитрій тоді «вдався до хитрощів». І це засвідчив — очевидно, щоб виправдати свій промах, що його круг пальця обвів уночі «царик», — сам гетьман Жолкевський. У своєму посланні королю.

Він, «царик», нібито удавано погодився із зробленими йому пропозиціями — відмовитись від Москви і взагалі піти з Росії у Польщу, де його король наділить «Самбором або Гродним». Буцімто самозванець гордо відповів:

«Я віддам перевагу службі в селянина і таким способом зароблятиму на шматок хліба, аніж приймати що-небудь від його величності короля!»

Гм-гм... (Марина Мнішек, додавав пан гетьман, теж була такої думки.)

Відповівши так, Лжедмитрій і вдався «до хитрощів». Себто удавано погодився на пропозицію гетьмана, який діяв від імені короля, а сам тим часом «думав про інше і готував усе потрібне для втечі».

Гетьман вирішив захопити «царя і царицю» в монастирі, але доки він чекав ранку, щоб почати повне оточення монастиря, до нього примчав перебіжчик і доніс (невмируще сіє плем’я — перебіжчиків!), що «самозванець, посадивши на коней свою государиню та інших жінок (можна тільки уявити, як глупої ночі глухими просторами під завивання вовків і скрип снігу мчало на конях перелякане жіноцтво! — В. Ч.), утік із царицею і всім двором» з монастиря у ніч на 6 вересня.