Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Восени «семибоярці» таємно впустили до Москви польське військо, передали фактично владу в руки керівників польського гарнізону. Ще й пообіцяли вінчати на царство королевича Владислава, сина короля Сигізмунда III. І навіть поквапилися випустити нові монети з ім’ям Влади­слава — «...государя всеа Русии». За це поляки пообіцяли відігнати від Москви Лжедмитрія.

І все ж переговори «семибоярців» з поляками ні до чого не могли привести. Сигізмунд III таємно бажав московського престолу для себе, а не для сина. До всього ж він вимагав віддати полякам Смоленськ. А тут ще й патріарх Гермоген, який невгамовно закликав врятувати Русь і Церкву від розорення, почав таврувати як зрадників «семибоярців».

Пригрозив їм прокляттям. Заявив, що воцаріння Влади­слава може відбутися лише після того, як царевич перейде у православну віру, а польський гарнізон залишить Москву. І закликав усіх стояти «за веру неподвижно».

Тряс білою бородою, розмахував посохом, здіймав руки до небес, закликаючи до себе у спільники сили небесні.

«Семибоярці» змушені були позадкувати і здатися — на тому влада у Москві без царя, власне, безвладдя, — і скінчилася. Процарювало-провладарювало «семибоярство» щось близько двох місяців...

До Дмитрія і Марини прибули посли гетьмана Жолкев­ського з пропозицією відступитися від Московського престолу — за це їм були обіцяні різні милості...

А тим часом уже стало відомо про присягу королевичу Владиславу.

Перший боярин Боярської думи князь Мстислав­ський, повідомляючи про присягу Владиславу, у грамоті від 39 серпня писав:

«Марину Мнішкову, яка була за убитим розстригою, Гришкою Отреп’євим і з нинішнім вором по московському государству ходить, государинею московською не називати і смути ніякої наперед у Московському государстві не робити і відвести її у Польщу».

Знаючи все це, як і про офіційну заяву Боярської думи та її спілку з гетьманом Жолкевським, Дмитрій, вигнавши гетьманських послів, вирішив було оружною силою добути столицю. 2 серпня він вдався до рішучого штурму Москви.

Із свідчення очевидця:

«Цар, бажаючи увірватися в Москву або підпалити її, розділив військо на дві частини. З однією частиною, у якій були і руські, пішов у тил руським (військам, вірним Боярській думі, себто тоді ще «Семибоярщині». — В. Ч.) і став обходити Москву на далекій відстані від Троїцької дороги, щоб у Москві не загледіли його руху...»

Але маневр не вдався, Дмитрій підійшов до міських стін запізно, коли вже добре розвиднилося. Він ще встиг підпалити посад, проте розвинути успіх і перейти в атаку не встиг — підоспіли загони воєводи Салтикова і вдарили у спину атакуючим...

І цього удару виявилося досить.

Гетьман Жолкевськиий писатиме боярам, які вже були спільниками поляків:

«А про вора, що називається царевичем Дмитрієм Івановичем, мені, гетьману, з бояри думати... як би того ворога відігнати чи убити».

Після запеклої битви поляків з московитами з одного боку і Дмитрія з його військом з другого настало недовге затишшя, а тоді Дмитрій почав відходити. Аби уберегти від розгрому рештки свого війська. Відходив, на чім світ стоїть клянучи поляків. Не міг збагнути:

— Вони ж мене привели сюди, поляки! У Московію допомогли мені дістатися, визнали мене за законного царя московського престолу, чому ж вони зараз виступають су­проти мене?!.

— В таких випадках кажуть: змінилася політична ситуація, — розвела Марина руками. — Мені самій неприємно від такої дволичності моїх співвітчизників, але такі... такі факти. Їм зараз вигідніше виступити проти нас у супрязі з московитами. Доведеться відійти, аби не зазнати краху.

Протрубили відхід...