Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

— Бидло ми для них, худоба!

— Гірше бидла! Скотина, і та хоч якусь має полегкість, а ми, кріпаки, маємо гірше життя, як у псів бездомних.

— Кріпаки? — Марина запитливо глянула на старшу фрейліну Марію, котра поштиво стояла біля неї трохи збоку і завжди виручала її своїми знаннями (і звідки вона все знає?).

— Це селяни, прикріплені до землі та феодалів, — шепнула старша фрейліна. — За такої формації селяни цілком залежать від свого пана і є його повною власністю.

— Людина — чиясь власність? — не йняла віри Марина.

— Атож. Повна власність свого пана, який з ними може чинити — і чинить, що хоче. Навіть може його в Сибір на тяжке заслання відправити. У Росії кріпосне право просто жахливе. Пани й справді мають селян за бидло, за рабів. Їх продають і купують, як худобу.

— Це ж просто... просто розбій!

— Розбій, матушко, розбій, — загули селяни.

— Ставши царицею, я не дозволю панам знущатися з простого народу, — твердо заявила Марина під захоплений гул селян і сама у свою обіцянку теж твердо вірила. — Господь створив людей вільними, і я буду відстоювати ці принципи. Я не допущу рабства! — Марина вже обурювалася, і селяни від її запальних слів били поклони, плакали і цілували землю.

Прохали відновити Юріїв день... Слава Богу, Марина знала, що це таке. Перед поїздкою в Москву її просвітили по багатьох питаннях російського життя найняті батьком навчателі. Назва походить від церковного свята, осіннього, на честь святого Георгія (Юрія). Саме тоді — в листопаді — закінчувалися річні роботи. За тиждень до свята і протягом тижня після нього селяни, виконавши всі свої зобов’язання перед паном, могли від нього піти, якщо він знущався з них (а який пан не знущається з черні?). Але влада скасувала і цей перехід.

— Матушко, віднови нам хоч Юріїв день, — благали селяни. — Бо ніколи не вирвемося від лихого пана. На тебе остання надія. Та й Русь не може без нас бути. Бо хто ж тоді хлібом годуватиме Русь-то нашу? Спаси нас і захисти! До скону літ будемо молитися за тебе.

З ікони, яку тримали діди стоячи на колінах, на Марину, розкривши писок і нагостривши вуха, дивилася собача голова святого Христофора, а навколо неї світився німб. І був святий Христофор на селянській іконі точнісінько такий, як і на малиновім полотнищі її поїзда. І цим Марині стали ближчі селяни, відчула у них ніби споріднені їй душі.

Треба було щось говорити цим бідним, знедоленим людям, які потрапили в кабалу до панів, але що говорити? Знову обіцяти?

І мусила обіцяти — нічого не вдієш.

— Я розповім московському цареві про ваші біди, люди мої. Обіцяю вам, — таки вжила це слово, хоч і не хотіла, — обіцяю, що все зроблю, аби покращити вам нужденне ваше життя. (В ту мить щиро вірила: ставши царицею, вона й справді покращить життя простолюдинам.) Я теж їду з святим Христофором, ми з вами люди одного Господа і одного святого. А Господь всюди. Це ще святий Христофор казав. Моліться і трудіться. Так мене вчили, так і я вас вчу. І ми будемо завжди з Господом нашим. Святий Христофор віддав життя своє за нас. І за нас прийняв мученицький кінець, тож молімося і трудімося з ім’ям Господа на устах, і святий Христофор допоможе нам!

Потім казатимуть Марині, що вона мовою своєю запальною зворушила селян чи не до сліз.

— Зворушити мало, — одказувала Марина. — Нещасним треба допомагати.

— Ти певна, що на Русі можна хоч кому-небудь із знедолених хоч якось допомогти? Покращити їм життя? Особливо простолюдинам? — не без скептицизму питав батько, як вони зосталися удвох.

Марина мовчала.

— Завжди буде чернь, і її завжди можні гнітитимуть. Завжди будуть холопи і бидло, і завжди будуть ті, хто над ними. Як-от ми — ясновельможне панство. Так було, так є і так буде, покіль світ стоїть. Не нами це заведено, не нам його й рушити. Та й бидло без панів-пастухів розбіжиться. Тому нам треба міцно тримати нагая. Я думаю, що в Кремлі це добре розуміють. Як французи кажуть: се ля ві. Таке життя.