Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Крім усього, весільний поїзд, як і годиться, супроводжували численні музики, що своїми трубами, бубнами та барабанами ледь чи не лякали навколишніх селян, котрі жахалися, зачувши той ґвалт і музику. Чи сприймали кавалькаду за ряджених, що кудись повертаються з чийогось багатого весілля. А хто, особливо в надвечір’я, вбачав у них розбійницьку зграю, що їх тоді тинялося дорогами!

Вибралися на високу кручу, прямуючи до піщаного узвозу, що ним мали спускатися до переправи на той берег. Гай-гай!.. Яка ж вона з високої кручі тоненька, переправа. Наче протягнена нитка через сині води з правого берега на лівий!

Марина, відхиливши фіранку, визирнула у віконце й похолола, бо в першу мить здалося, що карета зависла над прірвою, — далеко внизу велично синів широкоплинний Дніпро, про який вона раніше лише чула і про який їй часто співала бабця Софія. Запам’ятались лише якісь рядки з однієї пісні, щось на кшталт, що сімсот річок — ще й чотири — в Ніпр (так її няня вимовляла назву Дніпра) «упали»...

Панна Хмелевська, її фрейліна, яка їхала з нею в одній кареті і прислужувала Марині вже як цариці, заплескала в свої маленькі (вона сама теж маленька, тендітна, схожа на фарфорову ляльку, що їй яскраво підмалювали щічки) долоньки:

— Ах, ах!.. Ми, ясновельможна панночко, нарешті досягли Борисфена, — здається, так давні — чи які там? — греки колись називали цю річку. Там, внизу, голубіє водами незрівнянний Борисфен, знаний у цих краях як Дніпро або ще Славута — у слов’ян. Ах, ах, ясновельможна панночко, далеко внизу голубіє справжній — щонайсправжнісінький Борисфен!

— А за ним, по той його бік вже скоро й Московія, — чомусь зітхнула Марина. — Теж... справжня-щонайсправжнісінька.

Її схвилював не так Дніпро своєю величчю — хоча теж схвилював, — як думка, що по той його бік, де ген-ген простяглося Задніпров’я, має початися Московська земля, земля Московського царства, куди вона їхала царицею, гаразд ще не усвідомлюючи, а що ж це таке — цариця і в чому будуть полягати її монарші обов’язки. Та й чи вийде з неї цариця, в цьому вона й сама тоді ще не була переконана. Тож думала-гадала: як то її зустріне загадкова й далека Московія — як свою прийме чи як чужу? Очевидно, в руському краї, та ще ставши їхньою царицею, доведеться ставати руською, і це їй — з роду славних Мнішеків! Тих Мнішеків, які були на одній нозі з імператорами і королями!

— Ах, ах, моя панночко ясновельможная, цариця московськая, — плескала в свої маленькі долоньки маленька фрейліна панночка Хмелевська, одна з родовитих дівчат у її почті, і її кругленьке лялькове личко з рожевими щічками так і сяяло, наче не Марина їхала царицею в Московію, а вона сама. — Я така щаслива, що причетна до самої пані історії. До твоєї поїздки, царице, в Московію. Колись... ах-ах! — знову плескала в долоньки та дзвінко-дзвінко вигукувала: — Як у мене будуть дітки-янголятка, я розказуватиму їм, як я, їхня мамочка, мала щастя й фортуну добру супроводжувати царицю Марину в Московію. Саму царицю Марину!.. Ах, ах!.. Я всім-всім про це розказуватиму! Про все-все...

— Про що... все-все? — Марина посміхнулась, але посмішка її чомусь вийшла зажуреною.

— А про те, що я... всього лише фрейліна, їхала в одній кареті з московською царицею — ах, ах! Із справжньою-щонайсправжнісінькою московською царицею!

— Так вже й... справжньою, — знову посміхнулась Марина (її забавляла дещо лялькова фрейліна), але й цього разу посмішка її вийшла невеселою.

— Ваша величносте, гляньте, гляньте, — фрейліна тицяла ручкою у віконце, де по той бік Дніпра у його Задніпров’ї блищали озерця й річечки, над якими кружляв великий білий птах.

— Орел! — вигукувала ще дзвінкіше — і звідки у неї бралася та дзвінкість, — фрейліна і радувалася, як радується щаслива дитина барвистій цяцьці. — Там... літає! Справжній орел! Ах, ах! Він летить... Летить вітати тебе, царицю його краю! Ось чому ти справжня цариця, адже тебе вітають навіть орли.

— Мені б твій оптимізм і наївну твою віру, — зітхнула Марина.

А тим часом весільний поїзд, розтягнувшись по кручі барвистою змією, вже почав спускатися узвозом до води, туди, де внизу виднілася переправа, біля якої вже метушилися кінні й піші — чиї вони? Свої чи, може, чужі? А втім, у цих краях вже немає своїх, тут усі чужі. Ті люди, яких колись за Лівонської війни приходив у ці краї підкорювати її батько, а тепер ось їде сюди й вона. Теж їх підкорювати, тільки вже не силою зброї. А чим?.. Сама себе запитувала і не знаходила відповіді. Чи ж вдасться їй те, що раніше не вдалося її батькові — підкорити ці краї? Чи не робить вона помилки, погодившись поїхати з рідного і такого затишного Самбора в бозна-чиї краї?

— Ми спускаємось!.. Ваша величносте, ми спускаємось до Борисфену! — сяючи, плескала в долоньки панна Хмелевська. — На той берег його, на якому, я чула, має початися Московія. Може, й за тими озерами та річками, над якими літає орел! Твоя Московія, ясновельможная панночко. Ось чому ти, панночко ясновельможная, маєш бути щасливою... Ні, най-найщасливішою у світі, — торохтіла фрейліна (вона взагалі не могла мовчати, бодай хоч трохи, як ніколи не знала, що це таке — невеселий настрій, туга, нудьга і взагалі — непереливки). — Досі ти мала всього лише Самбір, а тепер маєш всю Московію! Ах, ах!.. Я навіть уявити не годна таке щастя! Та посміхнися, моя панночко, порадій — за всю дорогу я не бачила жодної посмішки на твоєму личку! А ти ж цариця! По той бік Дніпра твоє царство! У якому тебе чекає цар Дмитрій. Уявляєш?

Проте Марина хоч і намагалася це уявити, але так і не змогла.

А тим часам погода почала чомусь різко псуватися, на Дніпрі розгулявся весняний вітер, якийсь розбишакуватий, як запевняла панна Хмелевська, вітрисько. Хвилі пішли горою, нашвидкуруч наведену переправу почало розхитувати-розгойдувати, і деякі її частини вже зносило за течією, вертіло ними, наче вони попали у вирви... Їх знову стягували докупи, а хвилі їх знову розривали — морока була превелика. Ледве впорались за два дні (ночували на березі в наметах, що страшенно сподобалось панні Хмелевській). Весільний поїзд, як добре військо, не просто було переправити — багатьом довелося скупатися в холодних весняних водах Дніпра...

— Ах, ах! — метушилася на березі панночка Хмелевська і плескала в долоньки. — Як це, напевно, здорово — скупатися в самому Дніпрі?!.

Вигукувала, доки якийсь мокрий гусар, що саме скупався в тому Дніпрі разом зі своїм конем, не сказав їй щось таке, що цнотлива панночка, зашарівшись, хутчій сховалася в наметі.