Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Але дорожні пригоди на тому не скінчилися. Майже з кожного села — великого чи малого, чи й просто хутірця десь у вибалку, — мимо якого гамірно і велелюдно проїздив весільний поїзд, часто й з піснями (гусари хвацько виводили своїх похідних), на дорогу неодмінно виходили цілими гуртами селяни — чоловіки, жінки, діди, діти. Виходили вітати царицю і щось у неї просити — нагода ж бо яка! Коли ще мимо твого Богом забутого закутку проїде «справжня» цариця московська! Тож неодмінно щось у неї просили (проси побільше, дасть менше, і на тім слава Богу!). А найперше просили захисту від боярського та дворянського свавілля й утисків та звичайно ж надії на краще.

Білобороді діди, схожі на біблійних апостолів, у білих сорочках до колін, врочисто, з набожною святістю несли ікони (виходив своєрідний хресний хід, бо й хрести несли), якими й вітали — осіняли — поїзд цариці. Чутки про те, що на Русь їде хоча й іноземка, але «справжня» цариця, яка стоїть за простий народ, збудоражили ті краї від Дніпра й до Москви. Особливо ж на шляху слідування Смоленськ—Вязьма—Дорогобуж—Москва, через які проїздив кортеж, і всіх підняли на ноги. Народ заворушився, всі хапали ікони та хрести і бігли на дорогу. Та й коли ще таке трапиться, що мимо твого села проїздитиме сама цариця!

Гусарам було суворо заборонено відганяти з дороги таких прохачів. Зупинялися. До селян, як старший поїзда, виходив пан воєвода Юрій Мнішек. Власне, виїздив на гарному коні, буланому в яблуках, і від імені цариці вислуховував, морщачись від крику-галасу та сліз, коли всі разом галасували про те, що в них наболіло на душі, і від імені цариці обіцяв...

Навіть не дуже прислухаючись, про що просили холопи Московської Русі царицю Марину — чи не все одно, про що?

Що таке обіцянка, знали й самі селяни, адже вони були творцями тих поговірок, що ходили на Русі: обіцянка-цяцянка, а дурень їй радий. Знали, але вірили, що то десь так (обіцянка-цяцянка), а їм і справді цариця що пообіцяє — те й виконає, і життя їхнє неодмінно стане кращим. Чи, принаймні, хоч трохи терпимішим. Простіше, людським. Тим, яким воно й повинно бути. Чогось більшого вони й не прохали. Лише людського життя. Пан воєвода від імені цариці обіцяв...

Марина з карети під час тих обіцянок батька не висовувалась, велівши фрейлінам навіть віконця в кареті позашторювати. А в якій саме кареті вона знаходилась, того бідні прохачі й знати не могли. А втім, вона не проти, аби люди в її царстві краще жили. Ні і ні. Але вислуховувати одне і те ж біля кожного села чи хутірця?.. Ні, це занадто.

А тим часом пан воєвода, сидячи на доброму жеребці, буланому в яблуках, взявшись рукою в бік, охоче, зі смаком обіцяв.

З його слів виходило, що тільки-но Марина Юріївна в’їде до Кремля, як на Русі, наче за помахом чарівної палички, все зміниться на краще. І в першу чергу її величність звичайно ж покращить життя людям землі. «І нашого хліба святого!» — патетично вигукував (він виявився непоганим виступальником — як нині кажуть, оратором).

— Я обіцяю, а люди вірять. Плачуть з радощів світлими сльо­зами. Не за сокири ж хапаються, не за дрекольє чи рогатини. Підбадьорені, вони повертаються в свої села із сподіванками, з надією святою, а ми їдемо собі далі — та й по всьому. Їм хоч на якийсь час стане краще від обіцяних обіцянок і нам теж, бо з’явиться відчуття, що ми нібито потурбувалися за простий народ. А там, дасть Бог, щось і зміниться на дрімучій Русі. Тож не треба в людей вбивати віру у справедливих царів-государів. Тією вірою споконвіку живе Русь. Вірить, хоч віра та ніколи й не збувається. Але все одно з вірою легше жити. Бо коли й віра буде втрачена, то вже все. Тоді хіба що вовком доведеться вити.

Заперечити цьому не було чим. У всі віки люди вірили у добрих царів, які ось-ось влаштують своїм підданим краще життя, поставлять на місце бояр-дворян і всіх мастей панів та підпанків.

Вірили їхні прапрародителі, вірять вони, віритимуть їхні потомки, близькі й далекі. Віритимуть, хоч ні вчора не збулися ті обіцянки, ні сьогодні не збудуться, ні завтра-позавтра. Але віритимуть, поки світ стоїть. І поки існуватиме чернь. Вона віритиме в доброго царя-батюшку і чекатиме од нього обіцяного. І це правителі знають (добрі чи недобрі, все одно), знають і тому звично обіцяють турбуватися за підданих.

І ось одного дня від села, що притулилося біля ліска (болотисті навколо краї з пісними ґрунтами, ясно, що там, крім бідності, нічого більше не родить, та ще й «власть імущих» стягує з них останні шкури), вийшов черговий гурт селян, який попереду ніс ікону святого Христофора.

— Цариця, яка їде під омофором святого Христофора, — наша цариця, — кричали селяни (гусари хотіли було їх відтіснити з дороги). — Волимо з царицею гуторити і лицезріти її. Просимо матушку вийти до нас із карети.

І Марина, коли їй доповіли, що цього разу селяни вийшли з іконою святого Христофора, вийшла до них.

Усі, як підкошені, попадали на коліна. Навіть діти, навіть негодящі діди.

— Встаньте, люди мої, — веліла їм Марина.

— Не встанемо, не встанемо, матушко ти наша, — голосили жінки, колінкуючи до Марини. — На тебе, як на Бога, остання надія наша. Клятий Годун нас у ярма позапрягав, боярам своїм на поталу віддав, а вони чинять, що хочуть! Мають нас за бидло, а ми такі ж Божі створіння, як і вони. А просвітку нам від них немає. Клятий Годун...

— Але ж Годуна вже немає в Кремлі, — подивувалася Марина. — І навіть у цьому світі. Сьогодні царює на Русі Дмитрій Іванович.

— А ми тебе й благаємо, матушко, заступитися за нас перед царем Дмитрієм Івановичем. Хай він дасть нам хоч дихнути. Визволи нас з кріпацтва, у яке Годун нас ще далі позаганяв...

— Ледве-ледве голод пережили, — кричали з другого боку. — Багато нашого люду вимерло, а хто вцілів, тіль-тіль тримається — шкіра та кості. А бояри з нас останнє тягнуть. Кляте кріпацтво нас скоро зі світу білого зживе.