Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

У Смоленську на Марину чекало перше випробування, адже це була, по суті, перша зустріч у першому російському місті Марини Мнішек з її новими підданими. Всі хотіли узріти нову московську царицю — яка вона? А тому чи не все місто висипало зустрічати царицю, про наближення якої вістка вже долетіла до міста. Оскільки цариця мала зупинитися у фортеці, де було безпечніше і де охорона була надійною, всі вали і мури були як обсипані людом. (Пізніше один з тих, хто супроводжував Марину Мнішек, свідчитиме, що «народу буде до кількох десятків тисяч, які чолом били і соболів дарували».)

ДО КІЛЬКОХ ДЕСЯТКІВ ТИСЯЧ, ЯКІ ЧОЛОМ БИЛИ І СОБОЛІВ ДАРУВАЛИ...

Навіть сама Марина не сподівалася на таку зустріч її нових підданих. Коли вона, підтримувана гусарами, вийшла з розкішної карети, оббитої соболями, що її в Смоленськ доставили дванадцять білих коней (перед в’їздом їх старанно повідмивали від грязюки), як до неї рушило місцеве духовенство з образом Пресвятої Богородиці. Під малиновий передзвін смоленських храмів отці піднесли ікону, аби цариця приклалася до неї губами. Що й зробила Марина. Потім піднесли хліб і сіль — ці православні звичаї були Марині, як і всім її співвітчизникам, дещо дивними і незнаними, але довелося звикати й до них. Адже — на чиєму возі їдеш, того й пісні співай, істина давня, але вірна.

Бемкали дзвони, народ на мурах кричав: «Слава цариці московській», з-за хмар раптом виглянуло сонце і все залило яскравим сяйвом — у Марини аж з душі відлягло. Перше ви­пробування вона витримала, і всі лишилися задоволені новою царицею і зичили їй многая літа, гарного весілля і доброго владарювання на Русі.

— Ты наша матушка, а мы твои детки! — вигукували на стінах, і Марина була зворушена до сліз і в ту мить вірила, що вона й справді ощасливить своїх «деток».

Коли закінчилася церемонія зустрічі, бояри влаштували щедрий обід для воєводи Юрія Мнішека, а цариця, зіславшись на дорожну втому, обідала окремо із своїми людьми — скромно і непримітно.

Пан воєвода на радощах чи не перебрав на обіді, тож наступний день, стогнучи й крекчучи, прокачався в ліжку, негоден до подальшої дороги. Лише 23 квітня йому трохи полегшало, тоді ж відслужили католицьку месу (що було не­звично для православних, які, товплячись, ламали всі огорожі та дивувалися незвичній їм музиці й самому обряду), але мусили звикати. Кожна з сторін мусила до чогось звикати: православні до католиків, католики до православних, але звикання йшло з трудом, і досить було однієї іскри... Тим більше, поляки й «москва» раптом почали задиратися. Ініціаторами сутички виступили гості, які — як потім писатимуть історики — надто рано відчули себе господарями країни, яку вони ще не могли спізнати по-справжньому. «Оскільки ж наші суворо з «москвою» обходилися, — свідчитиме один з учасників весільного поїзду цариці, — то призначили суддів і записали правила. Але тих правил ніхто не виконував...»

Поляки намагалися показати свою зверхність.

Московитам це не сподобалось одразу.

— Ми ще придивимося, які у цариці слуги, — нахвалялися вони. — Щe не встигли й приїхати до нас, як уже забагли в наших ізбах хазяями поставати. Чи не рано, дорогі наші гості? А ми такі... Як гості не шануватимуть наших дідівських звичаїв, можемо таким гостям і від воріт поворіт влаштувати!

Що згодом — і досить швидко — так і станеться...

Того ж дня, як воєвода Юрій Мнішек, оклигавши після бенкету, зміг вибратися на коня, весільний поїзд цариці залишив гостинний Смоленськ — смоляни проводжали його за фортечну браму. Знову довелося переправлятися через Дніпро, але цього разу з лівого берега на правий. Дніпро все ще був бурхливим і невгамовним, хвилі хіба ж так розбушувалися на його просторах, і переправа ледве трималася купи. Як і під Оршею, де вперше переправлялися через Дніпро, тільки з правого берега на лівий, так в Смоленську теж лучилася пригода — кілька учасників весільного поїзду опинилися у воді, дехто (переважно слуги) навіть втопився.

Далі дорога слалася на Вязьму, а від неї вже прямцем на Москву. І хоч дорога була дещо кращою, але все одно лучалися пригоди, адже попереду було чимало річок, через які переправлялися теж не без приключок. І Марина вже почала непокоїтись, чи вдасться їй коли-небудь дістатися омріяної Москви, де її — як передавали гінці — з великим нетерпінням чекав цар Дмитрій, чи вона, як фата моргана, маревом блукає на обрії... Білі коні знову почали на грузьких дорогах вибиватися з сил, поопускавши голови й хвости, брели, заляпані весняним багном, і це Марині видавалося недобрим віщуванням. Та й час од часу виникали спірки її співвітчизників — надто гоноровитих, до речі, — з місцевим населенням, де-де вже доходило й до сутичок, які ледве вдавалося панові воєводі якось гасити. А все тому, що поляки вже уявляли себе господарями Московії, а московитів — чи не своїм бидлом. («Ми, пся крев, ясновельможні, а вони — хлопи! Тож мають нам, панам своїм, коритися покірно й смиренно!»)

Марина гадала, що це всього лише неминучі витрати, обумовлені довгою і тяжкою дорогою та весняним бездоріжжям і погодою, коли зверху сіялось, а знизу хлюпотіло... Гадала, не підозрюючи, що то був лише початок чогось жахливішого, що врешті-решт усе зведе нанівець...

Старша фрейліна Марія (взагалі, вона була німкенею польського походження і мала потрійне ім’я — Луїза-Марія-Вільгельміна, але Марина, аби простіше, звала її лише одним ім’ям — Марією) завжди наче відчувала — і як це їй вдавалося? — коли цариці нудно, тоді й з’являлася в її кареті — ласкою покірною і лагідною.

— Фрейлейн Марино, — так вона за німецьким звичаєм дозволяла собі звертатися до цариці, як звертаються німці до незаміжніх жінок, — знову занудьгувала? Нічого не вдієш — дорога до Москви довга й одноманітна. Та ще й весняна сльота. Але в гарній бесіді час минає швидко, тож я й спробую з дозволу фрейлейн Марини розважити її бесідою. Та заодно й у дечому її просвітити — звичайно, із згоди самої фрейлейн Марини. Минулого разу, якщо мені не зраджує пам’ять, ми з фрейлейн Мариною любесенько бесідували про родовід її мужа, царя Дмитрія Івановича, який тому Іванович, що батьком його є цар Іван. Ось про царя Івана й почнемо. Фрейлейн Марині варто знати, яким був батько її мужа. Так, на всяк випадок. А раптом знадобиться? Та й треба знати родовід мужа.

Марія й так дозволяла собі розмовляти з царицею. Вона була старшою серед її фрейлін (з німецької перекладається як панночка), що складалися з дівчат та неодружених жінок не простих родів. Марія теж, як і велить етикет, була неодруженою, хоч вік уже й підпирав її до цього дійства.

В довгій і, таки ніде правди діти, нудній дорозі Марія (вона ж Луїза-Марія-Вільгельміна) таки розважала царицю Марину, а заодно й просвіщала її, що було не зайвим: на Русі Московській (Московській, підкреслювала, адже раніше була Київська Русь, але то зовсім інша держава), так ось на Русі Московській правителі-монархи звалися великими князями. Себто головні, такий титул собі присвоїли князі Московські. Пізніше вони себе титулуватимуть уже як князі — великі! — ВСІЯ РУСІ. Великим князем всія Русі з 1533 року і був великий московський князь Іван IV Грозний, тиран, між іншим, з тиранів, яких і світ ні до нього, ні після не знав.

Природа відпочила на останніх Рюриковичах. Прадід Івана Грозного, великий князь Василій Темний, слабував на розум та волю. Батькові тирана було вже за п’ятдесят, коли народився спадкоємець. Інші в сім’ї бабці Софії Палеолог страждали від нервових хвороб. Брат царя Юрій був не сповна розуму.

Сам Іван чи не щодень скаженів від люті — з приводу і без. Коли на нього находили напади роздратування, у нього на губах виступала піна, казали, як у коней. Гнів виникав з найменшого приводу. Жертвами ставали не лише люди. Так, Іван якось велів порубати на шматки слона. Бідна тварина провинилася тим, що відмовилася опускатися перед царем на коліна. Мабуть, був божевільним — не інакше, розповідала старша фрейліна Марія. Він тільки те й робив, далі жахала вона Марину, що страчував невинних людей, нещасних своїх підданих. «Навіть, — ще з більшим жахом додавала пані Марія й блідла, — власноручно... Так, так, своїм гостро заточеним посохом проштрикував на смерть приближених, тих, хто йому чимось не догодив чи видався підозрілим... Навіть не пощадив свого старшого сина Івана — провалив йому голову, і той помер у муках... Убивав він, ох і вбивав! А під час Лівонської війни, захопивши Полоцьк, цар Іван у 1563 році проголосив себе князем Полоцьким і велів усіх євреїв з їхніми сім’ями потопити в річці, а бернардинських ченців перебити, латинські церкви поруйнувати дотла! Часто Іван Божевільний, якого чомусь прозивали благородно — Грозним, — на гарненькому лиці пані Марії проступав просто-таки переляк, — влаштовував повальний гріх!.. Ходили дикі чутки про розпусту російського царя. Безберегу і злочинну. Вінчання Івана Божевільного на царство відбулося у 1547 році — великим князем він на той час побув десь із чотирнадцять літ. І відбулося за прикладом київського, теж великого князя Володимира Мономаха, із покладанням вінця, золотого ланцюга і барм царя Костянтина і було зело врочистим... Ось з того часу, — просвіщала московську царицю старша фрейліна, — руські владарі і стали йменуватися царями-государями всієї Русі. Але зберігаючи в своєму титулі, за традицією, і звання великих князів. Звідтоді Московська Русь стала унітарною — себто єдиною, яка інших об’єднує, — монархічною державою. За Івана Грозного, якому годилося б бути Божевільним, — нагадувала пані Марія, — всі монархи, в тім числі й муж твій Дмитрій Іванович, стали називатися на Русі царями...