Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

— Ах, як... цікаво, — Марина ледве стримала позіх (карету гойдало-хилитало, і це навівало міцний сон, з яким вона надсилу боролася).

— Буде ще цікавіше, моя дорога ясновельможна панночко, як я перейду до безконечних женінь царя Івана. Він був вельми женолюбивым, ця, даруй, худоба-скотиняка! Женився вісім чи дев’ять разів, не рахуючи численних наложниць. Сам же він хвастав, що збезчестив 1000 дівчат. Навіть перед смертю поліз під юбку до невістки — дружини сина Федора.

Спершу він женився на Анастасії Романовій — «кроткой голубице» — і прожив з нею тринадцять років. І вона йому народила синів... Другою жоною після смерті Анастасії стала Марія Темрюковна, дочка казанського князька, — вельми гарна, але й вельми... гм-гм... вільного норову й поведінки, недостойної матрони. Коханців міняла чи не щодня.

— Справді, вельми цікаво, — буркнула Марина. — Принаймні, вже стає цікавіше.

— Тому згодом цар зачинив її у Кремлівському палаці без права виходу — довічно. Там вона й сконала — мабуть, цареві слуги допомогли їй відправитись в інший світ, де заміжній жінці можна мати ще й коханців. Пізніше, перебравши багато наречених, Іван вибрав бояриню Марфу Сабурову. Але чи не відразу ж після вінчання вона раптом померла, хоч до того була здоровою і на хворість не скаржилась...

— Виявляється, у Кремлі й таке могло бути?

— Буцімто Марфу Сабурову отруїли — з наказу царя. Чимось вона йому не догодила чи він швидко до неї охолов... Потім була Анна Колотовська. І хоч за православними правилами дозволялося женитися лише до трьох разів («Ого!» — вигукнула Марина), Іван, задушивши митрополита Філіппа, який не давав йому дозвіл на ще одне вінчання, домігся права вінчатися стільки разів, скільки він сам хотів... Анна Колотовська, як і її попередниця Марія Темрюковна, відзначалася пристрастю до добрих молодців — цар старів і став їй байдужий. У її коханцях був і молодий князь Ромодановський. Він проникав у палац Анни під виглядом... боярині Ірини. І сталося так, що та «бояриня Ірина» впала в око самому царю Івану. Він одразу ж забаг провести з нею ніч кохання і велів негайно стелити постіль... Аж тут і виявилось, що то ніяка не «бояриня Ірина», а князь Ромодановський...

— Ax, ax, як любить вигукувати панна Хмелевська, плескаючи при цьому в долоньки, — це страшенно цікаво, — вигукувала Марина, і з її сну-дрімоти й сліду не лишилося. — Розказуй, Маріє, що було далі... Це ж так здорово! Поліз, даруй, до «боярині Ірини», а вона раптом виявилася — ха-ха-ха! — князем Ромодановським!

— Справді весела історія! Але не для самого князя Ромодановського. Бо цар власноручно убив Ромодановського своїм гострим посохом — проштрикнув князеве серце наповал, щоби знав, як до цариці на любовні пригоди бігати.

— Справді... не весело, — зітхнула Марина. — Ох, любов, до чого вона тільки не доводить чоловіків. Та й жінок... Але що було далі?

— Цар віддав Анну своїм опричникам, і вони її гуртом ґвалтували доти, поки це їм не набридло. А потім Анну по­стригли в черниці.

— Які жорстокі ці руські! І взагалі, оригінали: зґвалтували царицю, а тоді відправили її до монастиря.

— Але й це ще не все, моя ясновельможна панночко, — захоплено — чому захоплено? — розповідала далі Марія. — Під ім’ям схимомонахині Дар’ї Анна під замком провела 54 роки, доки й не померла од старості.

— 54 роки під замком?

— Атож! А тим часом у царя Івана був шлюб з княгинею Марією Долгоруковою. Її — буцімто за втрату цноти ще до шлюбу — цар велів запхати під лід Москва-ріки, що й було зроблено.

— Бідна, бідна Марія!..

— Еге ж. Загуркотіла під лід за те, що буцімто не вберегла своє дівоцтво, — а що було насправді тому причиною, хто тепер скаже. Після того цар Іван довго не женився, а задовольняв свою хіть непомірну із тими жінками, які щовечора його обмивали і змащували мазями... Але розпуснику й цього було мало, — жахно розказувала далі старша фрейліна. — Казали, що опричники викрадали для нього дівиць і навіть заміжніх жінок!

— Який жах, — Марина, здається, справді-таки почала жахатися. — Та невже ж так і було?

— Було, було, ясновельможна панночко, такий у тебе... е-е... тесть. Чоловік, чию жінку хапали опричники, мусив ще й радуватись, якщо його жону повертали од розпусника-царя живою. Так, наприклад, віднявши в одного дяка жону і дізнавшись, що дяк сприйняв це як образу (не міг же він в такій ситуації ще й радуватись — не божевільний же він!), Грозний, який насправді Божевільний, велів повісити зґвалтовану ним дячиху над порогом її будинку. Що й було виконано опричниками, такими ж лютими, як і їхній схиблений цар. В іншого дяка жона в подібній ситуації була повішена над столом — тільки за те, що її чоловік не виявив бурхливої радості з того, що жону його зґвалтував — привселюдно — цар-государ...

— Страшні звірства чинив Іван і в Новгороді, — розказувала далі пані Марія, — де спершу дубцями було перебито ігуменів та монахів.... А вже потім хапали всіх підряд — навіть жінок та дітей. Замучених, але ще напівживих, їх скидали у річку Волхов з мосту. Рікою плавали опричники і баграми та сокирами добивали тих, хто випливав. І таке чинилося в Новгороді протягом п’яти тижнів!